Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

Я пам’ятаю всі коди усіх замків на кімнатах готелів, у яких мені доводилось зупинятися, я пам’ятаю відчуття, цей особливий різновид пам’яті, коли першого ранку після приїзду сходжу до готельної віхтувальні, знаючи, що ніхто і ніщо не лімітує час і все, що має бути, уже було або ще буде попереду; першого дня фібри виявляють максимальну чутливість, усотуючи все й скількимога, бо дня другого, третього і четвертого вони починають притуплюватися і те, що було новим, стає звичним, яскраве тьмяніє, а гостре зневиразнюється; відтак кожна подорож, насамперед думкою й вигадкою, є утіканням від остаточного отупіння.

Я не знаю, звідки ця моя «номерна» нехіть — від страху перед божевільнями? ґулаґами? ґуантанамо? аушвіцами і матгаузенами? березою картузькою? лук’янівською в’язницею? пол потою? фантастичними романами й соціальними утопіями? доведеним до досконалості просвітництвом чи заколотом проти чистого розуму? спробою його занечищення? первертизацією? карнавалізацією? украй ірраціональною раціоналізацією? Може, все через те, що я також поет, хіба подорож — не поезія? «То ж хто Ви насправді?» — «Поет». — «Де ж Ваші вірші, що пишете?» — «Мої подорожі».

З вікна кімнати я бачив крани в далечині, їхні руки велетенських неповоротких потвор, які складалися з самих металевих кістяків, вантажили і розвантажували товари, підносячи у повітря прямокутні контейнери, які потім поїздами доправлялися всередину країни, в безнадійну глибину суходолу; спалахували і згасали вогні кораблів, міжконтинентальних лайнерів і вантажних суден, то протяжно, то уривчасто гули їхні сурми, я бачив чайок на піску, людей, які приходили до моря, шезлонґи на пляжі, їхня самотність була подібна на самотність людини, вони стояли тупо і байдуже, щойно зараз було видно, в яких неприродних позах перебували їхні тіла, сезон закінчувався, вони чекали, коли їх складуть і віднесуть у льох, де вони зимуватимуть зими з плюсовою температурою солоного повітря, на палубах світитиметься ілюмінація, спалахуватимуть і згасатимуть квіти салютів, широти надавали святові рис абсурду, перетворюючи на нонсенс із хрестоматійної п’єси доби пізнього модерну; колізія різдвяного ярмарку в дублянках, із шампанським, пуншем і снігом, який, незважаючи на все, продовжував падати, тоді як навколо панувало помірне тепло, напружувала рокітливі струни дисонування, і все, бувало, завершувалося раніше, ніж корабель вирушав у зворотний шлях.

Брама Раю

Їх тисячі, десятки тисяч нетерпеливилися перед брамою. Час від часу в їхніх лавах виникали стихійні бунти, звіюючись, мов смерч, і, наче смерч, ущухаючи. Вздовж їхньої черги, якій не було ні кінця, ні краю, їздили переобладнані під польові крамниці продуктові вантажівки, снували акредитовані представники провідних інформаційних аґенцій, давались концерти і будувалися школи, ставились туалети і прокладались системи каналізації та водопостачання, хвоста їхньої черги не було видно навіть у перископ. Вони мали з собою корів і кіз, корови розпачливо мукали, а кози голосно мекали, іноді мулів та верблюдів, до них прибивалися приблудні пси в шолудивих клаках, вони, самі не миті, псів мили, а клаки вичісували. Вряди-годи між ними спалахували запеклі сутички.

Вони всі сподівалися на притулок. Тільки як їх могло умістити Місто? Який резервуар зміг би ввібрати той потік із невисякними водами? Вони стояли, бунтували і сподівалися. Коли було холодно, куталися в шкури оббілованих тварин, ставили віґвами і халабуди, натягуючи вікна з бичачих міхурів і використаних презервативів, які їм роздавали волонтери ВООЗ. Купивши на останні гроші полотна і фарби, вони виготовили транспаранти з написами DUM SPIRO SPERO і PER ASPERA AD ASTRA, вони хотіли бути побаченими і почутими, резонно вважаючи, що шляхом сюди вже вистраждали собі право бути впущеними до Міста. Їхнім наймоторошнішим і найчастіше баченим сном був святий Петро по той бік за муром, який одного прекрасного дня не знаходить ключів, поховавши всі їхні розпачливі сподівання. Тоді їх нічого вже не врятує, бо прокласти той самий шлях назад, який вони проклали сюди — ні, так з них ніхто не захотів би позбиткуватися.

І Місто поглинало їх. Всотувало по одному і по кілька. Брама відчинялася, і нові щасливці опинялися всередині. Декотрих завертали — місто не любило тих, хто його ошукував. Практично кожний її мав, легенду, покликану спрацювати. В кожного вона була своя. Іноді одна на багатьох, але такої легенди, яка була би одна на всіх і ґарантувала б усім одночасне потрапляння до Міста, не існувало.

«Я вивчив напам’ять назви всіх вулиць Міста!» — «Я втік від переслідувань». — «Мені обіцяли». — «В Місті моя родина. Мої діти». — «Я заплатив сім тисяч доларів!» — «Батьки батьків моїх батьків були громадянами». — «Я вмію класти плитку». — «Я добуваю воду з каменю». — «Я перетворюю лайно на золото». — «Я розганяю хмари замовляннями». — «Я — комівояжер». — «Я знаю напам’ять КАПІТАЛ». — «Я — Проктер, він — Ґембл». — «Я продав останнє, щоб дістатися сюди: мула, вола, жінку». — «Я маю тринадцять метрів справжнього мідного дроту, викушеного з електромереж». — «Я ризикував життям». — «Я пройшов пустелі, степи і гори». — «Я маю дві унікальні картини, поцуплені із музею». — «У мене три вищих освіти». — «Я маю образ Божий пензля Пінзеля». — «В ім’я моїх товаришів, які задушилися в трюмі траулера». — «В ім’я тих, хто втопилися, не допливши до берега». — «Мої предки походять з Міста». — «В цьому вузлику попіл моєї бабці». — «Я озеленюю сади». — «Я кладу черепицю». — «Я пролізу крізь вушко голки». — «Я роблю меблі». — «Я граю на чотирьох інструментах одночасно». — «Я вчителька початкових класів». — «Я будував мости». — «Я сирота». — «Я історик за фахом, суперстар». — «Я анестезіолог». — «I love you». — «Ми позашлюбні діти його Величності». — «На мене вчинили п’ять замахів». — «Я благаю». — «Згляньтеся!»

І як можна було не зглянутися?

А як можна було зглянутися?

Я згадував його, як я його покидав. Я бачив очі, які дивилися на мене отетеріло й одуріло, коли я виходив із брами, щоб