Читати книгу - "Чотири після півночі"

Кевін прокинувся від цього останнього сну, коли Батя саме діставався верхівки сходів до своєї квартири, відпочиваючи перед тим, як зайти всередину та забратися до ліжка. Цього разу Кевін прокинувся сидячи, випроставшись у ліжку, простирадло й покривало, які були на ньому, лежали зіжмакані коло пояса, шкіра покрилася потом, сироти мільйоном шкарубких маленьких пухирців вкрили, немов стигмати[315], йому живіт, груди, спину і руки. Здавалося, що навіть його щоки вкриті ними.

Кевін думав не про сон, у його голові раптом зринула інша думка: «Неправильний, номер неправильний, там указано три, але не може…»

Тоді він плюхнувся назад і, як це притаманно дітям (бо навіть у п’ятнадцять він був іще дитиною і в той день знову-таки залишатиметься нею якийсь час), поринув у царство сну.

Будильник розбудив його о сьомій тридцять, як завше, коли треба було йти до школи. Кевін знову сидів у ліжку, вирячивши очі. Він зненацька все склав докупи. Та «Сан», що він розтрощив, була не його камерою, і саме тому він і далі бачив ті самі шалені сни знову й знову по колу. Батя Меррілл, той люб’язний старий простакуватий філософ і майстер-ремонтник камер, годинників та малих побутових приладів, ошукав його з батьком так мистецьки, як крутій із порома обробляє новачка у вестернах.

Його батько!

Він почув, як двері внизу зачинилися, і вискочив з ліжка. Хлопець ступив два розгонистих кроки в бік дверей, ще раз подумав, розвернувся, смикнув угору вікно та закричав «Тату!» в ту мить, коли його батько саме забирався в авто, щоб їхати на роботу.

Розділ 12

Батя витягнув брелок із ключами зі своєї кишені, відімкнув «особливу» шухляду й дістав звідти камеру, вкотре обачно беручи її лише за ремінь. Він із певною надією дивився на передню панель «Полароїда», гадаючи побачити розбитий об’єктив після останнього падіння камери, потайки сподіваючись, що ця клята штукенція нарешті зосталася, так би мовити, без ока. Його батько любив приказувати, що нечистому фортуна всміхається повсякчас, і так воно, здавалося, й було з бісовою камерою Кевіна Делевана. Надбите місце на боці камери пощербилося ще трохи, але то й усе.

Батя засунув шухляду і, повертаючи ключ, побачив, що той знімок, зроблений ним уві сні, лежить догори дриґом на долівці. Не в змозі відмовити собі зиркнути на нього, як і Лотова дружина не змогла втриматися під останнього погляду на руйнацію Содома, він підняв його своїми грубими пальцями і поглянув на зображення.

Собакоістота розпочала свій ривок. Її передні лапи ледь відірвалися від землі, та Баті було видно, як уздовж її деформованої спини та в напнутих м’язах під шкірою з чорною шерстю, що стирчала, немов жорсткі волосини з чорної металевої щітки, струменіють потоки кінетичної енергії, яким, нарешті, дали волю. Її морда та голова на цьому фото були трохи розмитими, оскільки істота ширше розкрила пащу, і Батя чув, наче звук крізь скло, як зі знімка долинало тихе гарчання, що ось-ось переросте в рев. Здавалося, що тінефотограф, задкуючи, намагався ступити ще крок назад, та це вже було не важливо. Дим струменів із дірок на мордяці пса-почвари, а також шугав із його роззявленої пащі, крізь ті щілини, де закінчувався кривущий і потворний частокіл її зубиськ. Кожна людина задкувала б від такого жахіття, а потім, розвернувшись, кинулася б навтьоки, та Баті вистачило й одного погляду, щоб сказати, що той чоловік (звісно, то був чоловік, а може, хлопець, підліток), котрий випадково зробив свій знімок, перелякано натиснувши пальцем… зовсім не хотів фотографувати цієї потвори. Але що ж тепер, це вплине лише на те, як він сконає: стоячи на ногах чи впавши на дупу.

Батя зіжмакав знімок, а ключі запхав собі до кишені. Він розвернувся, тримаючи за ременя те, що колись було «Полароїдом Сан-660» Кевіна Делевана, а тепер стало його «Полароїдом Сан-660», і попрямував у затилля крамниці, спинившись лише, щоб захопити із собою кувалду. А коли Батя підійшов до дверей комори, то раптом десь на споді його мозку зблиснув сліпучий і безгучний спалах. Він повернувся назад, тепер його очі були порожніми, як очі людини, тимчасово осліпленої яскравим світлом. Меррілл пройшов повз робочий стіл, обережно тримаючи в руках камеру, наче несучи обітну урну або якусь реліквію. На півдорозі між робочим столом та вітриною магазину стояло бюро з годинниками. Зліва від нього була опорна балка, зі встромленого в неї гака звисав іще один годинник, схожий на німецький дзиґар із зозулею. Батя узяв його за дашок і зняв із гака, не зважаючи на противаги, які відразу ж заплуталися в ланцюгах, і маятник, котрий відірвався, зачеплений одним із ланцюгів. Маленькі дверцята під дашком годинника розчахнулися навстіж, дерев’яна птаха виткнула назовні свого дзьоба й одне налякане око. Вона приглушено кукнула, немов протестуючи проти такого грубого поводження, а тоді сховалася назад.

Батя підвісив «Полароїд» ременем на той гак, де висів годинник, тоді розвернувся і знову попрямував у затилля крамниці. Він тримав годинник за дашок, байдуже розмахуючи ним туди-сюди, не чуючи ні калатання, ні цокотіння його механізму чи приглушеного звуку (то, може, птаха намагалася втекти, не помітивши, як одна з противаг зачепилася об край старого ліжка, відірвалася й закотилася під нього, залишивши глибокий слід у пилюці, що збиралася тут роками). Батя рухався з бездумною рішучістю робота. Він спинився лише в коморі, щоб узяти кувалду. Тримаючи її руками, Батя лівим ліктем спробував підняти гачок із клямки, щоб відчинити двері комори та вийти.

Він підійшов до пенька й поклав на нього фальшований німецький годинник із зозулею. Якусь мить він стояв, дивлячись на нього, обома руками обхопивши кувалду. Його обличчя залишалося байдужим, очі були затуманені й ошелешені, але частина його розуму не лише мислила, але й переконувала його, що він мислить і чинить зважено. Вона бачила перед собою не маловартісний годинник із зозулею, який мав бути потрощений, а «Полароїд» Кевіна. Ця частина його розуму щиро вірила, що він спустився донизу, дістав із шухляди «Полароїд» і рушив прямісінько на задвірок,