Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Гарні слова промовляють небалакучі Петерові вуста. Але ж він, мабуть, не сліпий і має бачити, як у неї марніє шкіра, яке сіре й зморшкувате буває іноді вранці обличчя, і їй уже не вдається душем, масажем і всіма оцими мазями та кремами домогтися отої «молочної чарівливості», що колись викликала в нього такі захоплені, хоч і не багатослівні, дифирамби. Вона старіє; кожна безсонна ніч робить її, мабуть, на місяць чи й більше старішою, не повертає їй свіжості й спиртне, і сірість на шкірі залишається, хоч скільки вона втирає мазі та креми, масажує себе і обливається водою, а їй же не хочеться, щоб Петер у ній розчарувався... Він її кохає, і це так гарно промовляють раз у раз терпкі студентські вуста, і вона його любить, і ось уже збулося те, на що вона якось натякала адвокатові: що колись вона однаково з ним утекла б, тільки ж не в цю квартирку й не в цей квартал, де від гуркоту помалу втрачаєш глузд. Ще рік, а може, й півроку, і вона витягла б із Бройєра достатньо, відкрила б крамницю — десь у тихій місцині, щось на взірець «Крамнички тітоньки Еми», таке їй до душі, а може, й салон мод. А Петер довчився б таки, і вона взяла б із дитячого будинку хлопчика чи дівчинку. Адже вона цілком нормальна жінка, зокрема й щодо сексу, зрештою, її стосунки з Петером якраз і довели, що вона нормальна. Шкода тільки, що їй бракує внутрішнього спокою для якоїсь гри — скажімо, в шахи чи в інші, не такі складні ігри, які він так любить, бо для мюле чи гальми[52] треба бути спокійнішою. У перші тижні через телевізор трохи не дійшло до катастрофи; вона ж бо звикла дивитись о сьомій новини, тоді повечеряти, погортати програму й вибрати собі щось на вечір. А в Петера тільки оцей невеличкий портативний телевізор, чорно-білий, та ще й не зовсім справний — екран майже завжди миготить, звук іноді пропадає. А вночі — гуркіт, шурхотіння, і навіть нема телефону; а вона ж бо день при дні сидить сама-самісінька і могла б подзвонити тому чи тому, давнім подругам, Елізабет, що тепер держить пивницю, чи Герті, яка таки відкрила свій салон мод. А колишнім приятелям краще не дзвонити: дехто з них стає по телефону таким настирним, аж неприємно, і тоді напливають спогади про оті кляті дурниці... Не хочеться ж завдавати Петерові болю. А надзвонювати людям з кабіни телефону-автомата — це вже не те. Хтось завжди стовбичить під дверима та ще й стукає. А от вмоститися біля телефону, спокійно, не поспішаючи погомоніти, закурити сигаретку — це ж зовсім інша річ!

Гроші теж помалу кінчаються. У неї, звісно, є в банку свої заощадження, ще з давніх часів — іноді вигадувала дещо з грошей на господарство, адже Бройєр дріб'язковий не був, дріб'язковим він став уже потім, і коли двічі-тричі на день їй доводиться сідати в автобус чи в електричку, то вона вже починає замислюватись. Ще добре, що тепер у неї більше клопоту, ніж у Блорі,— адже Бройєр наполягав, щоб вона нічого не робила; дати в домі лад, прибрати зі столу, сходити до крамниці, зварити обід... Найбільше вона любить поратися коло плити, адже Петерові її страви явно подобаються — після стількох років парубоцького життя на яєчні та сосисках, а коли справи йшли краще, то й на розігрітих консервах. Куховарить вона залюбки, це відвертає її увагу від отого шурхотіння та гуркоту, а також від думок про наступну, ще одну безсонну ніч. Їй приємно накривати по-святковому для нього на стіл (як-не-як, вона мала ж право прихопити з собою власне придане), дивитись, як він їсть... Його спокій і ласки діють на неї просто цілюще. Петер такий милий хлопець, не вельми балакучий, на жаль, противник телевізора, і хоч раз у раз і просить її, щоб вона будила його, коли не може заснути, вона на це не зважується, тільки дивиться, як він лежить і спокійно спить, звиклий до цього гуркоту. Обличчя його у сні лагідніше, і вона, звісно, розуміє: вічно отак із ним не триватиме, ні, й вона стає перед дзеркалом і вже вкотре починає придивлятися до своєї шкіри; ні, вічно так не триватиме, це взагалі триватиме вже не довго, потім навряд чи комусь уже й на думку спаде запропонувати їй «потасуватись». Потім вона, мабуть, повернеться додому, до Губрайхена, вже не Ерною Бройєр і все ще не Ерною Шублер, а знов Ерною Гермес, повернеться, ще не забувши, як треба поратися біля доїльних апаратів, подавати хворому батькові в ліжко їсти, прибирати за ним, доглядати його... З Бройєром її там ніколи не зустрічали дуже радо; він був для її рідні надто «вітряний», а брат називав його «якимсь слизьким». А з Петером... Їхати туди з Петером вона не зважується. Хоча, зрештою, там у неї є своя кімнатка, і вона завжди стоїть вільна: ліжко горіхового дерева з високими бильцями, умивальник з мискою, нічний горщик («Кімната всякчас тебе жде, але тільки тебе». І ще: «Як приїдеш, не починай тільки знову викидати своїх коників»).

Хто ж їх викидає, ті коники? Юпп Гальстер, що якось у неділю вранці ні сіло ні впало взяв та й застрелив свою жінку, чи молодий Шмерген, що теж ні сіло ні впало якось у неділю пополудні взяв та й повісився. Це правда, з одним одруженим чоловіком, Гансом Польктом, у неї «дещо було», але Ганс не став же розлучатись, і вона переїхала до міста. Що було, то було. А отому Тольмовому сину, Сабіниному братові, в якого рильце в пушку ще більше, ніж у Петера, вони дали спокій, і він так собі там і живе, хоч із тією жіночкою, комуністкою, теж