Читати книгу - "Пан Ніхто"

Тільки-но я спробував подивитися з-під «опеля», де Ганеф, як з боку мотора спалахнуло полум'я. Цей мерзотник вирішив, перш ніж зникнути, підпалити машину, а разом з нею й мене, і кинув щось зверху. Я швидко відповз до сусідніх кущів і зачаївся.

«Опель» як спалахнув, так і погас, бо бензин таки закінчився; я нарешті вибрався зі своєї схованки й підійшов до місця події, але міг лише констатувати, що той падлюка зник остаточно і безслідно разом з валізкою, хоча й зневажав важкий багаж. Я нашвидку перев'язав руку, ще раз окинув поглядом усе, взяв дві-три дрібнички на згадку і пішов на шосе чекати якогось військового грузовика.

Нарешті справді над'їхав грузовик, але це сталося аж під вечір, тому що тоді в тій гірській місцевості вантажні перевезення не були інтенсивними. Підкинули мене до Фельдкірха. Однак яка користь? Я втратив дуже багато часу, і Ганеф напевно встиг уже десь сховатися. До того ж що я міг зробити з цією пораненою рукою? Ви скажете, що рука не заважала видати його властям. Цілком вірно, і шанси схопити його десь, поки він ще не перейшов кордон, були не такі вже й малі. Від нього забрали б усе — і золото, і діаманти, й, мабуть, пустили б кулю в лоб. Але яку користь від усієї цієї історії мав би я особисто?

Я не мстива людина, можете мені повірити, Лоране. Справедлива — так, справедлива — безумовно. Але не мстива. Отже, я вирішив зберегти справу в особистому архіві, а коли дозволять умови, сформулювати свій позов.

Ясно, ні?

Брунер гладить рукою виголене тім'я, ніби перевіряє, чи голова не дуже розігрілася від припливу спогадів. Потім правиця опускається і зникає у внутрішній кишені. Чоловік дістає портмоне, якийсь час риється в ньому і кладе переді мною три маленьких знімочки. Це контактні копії з малоформатної камери, проте, незважаючи на невеличкі розміри, можна зовсім виразно побачити зображення: одна і та ж сцена знята з різних точок зору — розпростертий на землі Горанов.

— То тільки зразки з цілої серії, — задоволено пояснює Брунер. — Я зняв її «лейкою» перед тим, як покинути місце події. Маю й деякі інші сувеніри, або, як сказав би юрист, речові докази. Але найважливіший експонат колекції — паспорт.

Він замовкає і дивиться на мене з таким самовдоволенням, що примушує нарешті висловити очікуване запитання:

— Який паспорт?

— Паспорт Горанофа. Або, якщо хочете, паспорт Ганефа, але вже прикрашений знімком Горанофа.

— Напевне, досить груба фальсифікація, — бурмочу, — якщо зроблена там, на місці.

— Не така вже й груба, — хитає головою німець. — Тому що документи були заготовлені самим Ганефим ще в поліції, він вирізав знімки за одним розміром і поставив суху печатку точно на те саме місце, так що простою підміною знімків ліквідував одну особистість і підмінив її іншою. Гадаю, що у нього були достатні підстави відчувати певні незручності від легітимації під власним прізвищем.

— Би недалекі від істини.

— Отже, Ганеф мертвий для світу, а справжній Ганеф, добре екіпірований рухомим майном убитого, починає нове життя у новій ролі.

— Так воно й було.

— І досить довго — цілих три десятиліття. Власне кажучи, Лоране, він прожив своє життя і нічого не втратив. Його убивця відібрав у нього лише останні роки, які він, мабуть, провів би у хворобах або у старечій немочі. У програмі залишився я. Тому що цілі три десятиліття, незважаючи на всі дослідження, мені не вдавалося пронюхати, де цей тип. І якщо я його виявив, то тільки завдяки випадковій зустрічі у Мюнхені. Дійсно благословенна долею зустріч, однак аж через тридцять років. Настав нарешті час сформулювати свій скромний цивільний позов.

Видно, настав час і для чергового кухля, тому що Брунер поглядає в бік бару, вже яскраво освітленого білою холодною люмінісценцією, і бурмоче:

— Власне, я б ще випив пива…

Подаю знак кельнерові й дивлюся у вікно. Надворі зовсім стемніло, і ми, сидячи біля самої вітрини, можемо стати предметом уваги якогось цікавого перехожого. Зрозумівши мій погляд, німець машинально закриває штору.

— А що ви запропонуєте нам на вечерю, дорогий? — запитує він офіціанта, який подає йому пиво.

Виявляється, що на вечерю є багато чого. Мені вже стає погано від цих старіючих осіб, для яких добра закуска перетворюється в головну, якщо не єдину земну насолоду. Однак служба вимагає жертв.

— Я простежив за ним аж сюди, — продовжує свою розповідь німець, коли кельнер віддаляється із замовленням. — І якось увечері відвідав його отак, без попередження. Інший, може, не зробив би цього, але я зробив. Подзвонив і, коли він відчинив двері, сказав йому звичайнісіньким тоном: «Здрастуйте, Ганеф. Я Брунер. Не знаю, чи ви пам'ятаєте мене…» З'ясувалося, що пам'ятає, бо спробував зачинити переді мною двері, але я поставив ногу на поріг і швидко попередив його: «Без дитячих витівок, Ганеф. Розмови вам не уникнути в будь-якому випадку. Отже, використовуйте нагоду, щоб вона відбулася між нами обома, а не між вами й поліцією». Так що розмова справді відбулася. Ще того ж вечора, з усіма копіями документації, які я приніс з собою.

— Ця зустріч могла закінчитися для вас неприємністю, — зауважую я. — Ганеф був не сам.

— Знаю. Не вчіть мене. І не уявляйте собі, що я пішов туди без застережних заходів. Оригінали знаходились у надійних руках, і Ганеф чудово розумів, що досить йому крикнути: «Рятуйте!», як усе обрушиться на нього. Отже, він змушений був прийняти мої умови.

— А саме?

— О, це абсолютно інтимні деталі, Лоране. Ви, дозвольте вам сказати, справді виявляєте набагато більше цікавості, ніж допускають інтереси вашої особистої безпеки. А втім, ви й самі можете здогадатися, що йшлося про певне відшкодування збитків готівкою. І щоб не бути несправедливим до мертвого, треба зізнатися, що воно було виплачене мені у відповідний час і в відповідному місці. Але чого варте відшкодування збитків, навіть якщо сума досить солідна? Отже, хоч я попередньо й не формулював цієї деталі, згадана сума могла мене цікавити лише як перший внесок. Внесок, яким я збирався оплатити свою віллу і деякі борги. А забезпечення в старості? А утримання машини? А утримання Флори? Бо такі, як ви, наприклад, може, й ладні при нагоді роздягти її, але про одяг турбуєтесь не ви, а все той же старий дурень, Макс Брунер…

Тирада, сповнена легкої гіркоти,