Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

як її брат («Ви ж бо знаєте — він був завжди хлопець суворий») підвищує квартирну плату, наживається навіть на грошах за воду, яка нікчемна в Шретера пенсія... Він, Тольм, уже ладен був запропонувати їй гроші — в позичку, звісно, дарованого вони ніколи нічого не візьмуть,— але від цього кроку його стримала колишня його й теперішня сором'язливість. Гроші — це справа делікатна завжди і в усіх: одні квапляться їх узяти і то як можна більше, а інше, коли він пропонує їм гроші сам, стають холодні, як лід; ні, це діло має взяти в свої руки Кете. Луїза навіть простодушно поцікавилася, скільки коштує ікра, а тоді почервоніла, і йому довелося заспокійливо покласти їй на плече руку й пояснити, що ціни він не знає, бо ікру йому — нехай вона, мовляв, тільки не дивується — дарують. Хто? Звичайно ж, росіяни, з якими він хоч і не має безпосередніх ділових зв'язків («Вони ж не хочуть купувати мою „Блетхен“ і продавати її в Радянському Союзі!»), однак бачиться на прийомах та конференціях. Він розповів їй також, як нехтують вони своїми ж таки товаришами і, коли часом трохи підіп'ють, висловлюються про них досить недбало, майже зневажливо, немов ото... немов ото, мабуть, єпископи про причетників або кардинали про звичайних прелатів. А щодо ікри, то те саме і з кубинськими сигарами: їх йому теж дають росіяни, сам би він їх ніколи не купляв, як і ікру; і він признався Луїзі, що повік, повік не оговтається, певно, від деяких ран та упереджень, бо глибоко в душі у нього сидить голодний син бідного тольмсгофенського вчителя, і він ніколи не викине, хоч і давно вже має таку змогу, шість чи сім марок за одну сигару чи —«хіба ж я знаю!» — сорок марок за кілька ложок ікри. Він усе ж таки хотів обережно підвести її знов до розмови про гроші, нехай вона, крий боже, не думає, що він скупердяга, він не такий, ні, годі й сумніватися,— машина, навіть замок... Одначе сигари, ікра... Ні, цього порогу він не переступить повік. Треба тільки, щоб вона знала, якими манівцями потрапляють до рук західнонімецьких капіталістів сигари Фіделя Кастро. Як і ікра з випатраних осетрів...

Пити каву вони перейшли до салону, що його Кете, відколи їх відрадили від тераси, називає ще «наша чайна»; Єва Кленш наполягла на тому, щоб готувати каву самій.

— По-турецькому, якщо можна.

Чого ж, можна й по-турецькому. У буфеті в Кете знайшлися й невеличкі мідяні джезвочки. По-турецькому? Чи не в Лівані вона цього навчилася? А може, в Туреччині або в Сірії? А вона здогадується, що йому відомо про неї все-все? Що він мало не з подробицями поінформований про її ходіння до церкви, про недільні сніданки, про її біографію, торговельні справи, захоплення стрільбою з лука? Йому стало раптом так прикро, що він аж почервонів. Ця мила молода жінка, яка вочевидь утішалася цим вечором і виявилась трохи сміливішою, ніж він собі думав, побачивши її на знімку, ця роботяща, привітна маленька особа... На неї заведено ціле досьє, і він до нього зазирав — усупереч приписам, бо ж йому так кортіло довідатися більше про Блюртмеля, що, як-не-як, крутиться щодня коло нього ближче, ніж будь-хто інший. Нащо йому здалися ті Блюртмелеві мотоцикли, його друзі, коханка? Йому було прикро, і все ж він спокусився й зазирнув до того досьє.

У салоні вони нарешті посідали по-іншому: Кете поруч з Луїзою, Шретер — із Блюртмелем, а сам він — біля Єви Кленш, яка, до речі, не набагато старша від Сабіни. Кава вийшла непогана, може, правда, заміцна, але він її випив, з усмішкою вибачився, ще раз устав і пригостив усіх сигарами та сигаретами, а Кете поставила на стіл коньяк та лікер, щоб кожне наливало собі саме. Шретер заходився ретельно обнюхувати сигару, а тоді заявив, що це —«грандіозна штука, шкода навіть курити!» Єва взяла сигарету, тоді чарочку лікеру, поцікавилася в нього про внуків і відразу зашарілася Й закусила губу, проте він її заспокоїв.

— Так,— мовив він,— один із моїх онуків, найстарший, десь аж у південній півкулі, либонь, у Північній Африці. Чом би про це й не побалакати? А тепер ось уже четвертого ждемо... У Сабіни, дочки.— Він ледве стримався, щоб не запитати, чи не хоче Єва дітей; стримав у собі те, що крутилося на язику й лежало тягарем на серці: Сабінину біду й біду, яку сам мав тепер із Сабіною. Отож спитав тільки, ким Єва працює, поцікавився, як ідуть справи, висловив захоплення її сміливістю, діловитістю, але зазирнути їй в очі, глибоко в очі, побоявся. А вона розповіла йому про моди, про те, як швидко вони міняються і як доводиться ризикувати («Це немов овочі, що скоро в'януть»), про конкуренцію і боротьбу за клієнтів, про розрахунки й витрати, і він дійшов висновку, що та її позірна зухвалість — усього лиш другий бік скромності; говорила Єва й про Алоїса — («Він мені по-справжньому вірний і любий друг»), а також про те, як тужить за Берліном.

— Господи, оце місто!

Кете з Луїзою випили вже, судячи з усього, трохи забагато і тепер не розмовляли, а тільки шепотілися, і з того їхнього шепотіння вихоплювалися назви сіл, знов і знов прізвище Кольшредера... Але потім Шретер нагадав, що пора збиратися, нагадав рішуче — він просто встав, хоч на ногах тримався й не зовсім твердо, і в його руці застигла недонесена до рота напіввикурена сигара. Ні, запропонувати старому Шретерові ще одну сигару, на дорогу, він не міг, адже це вже скидалося б на подачку, на благодійний жест; одна сигара — це ще нехай, але дві — ні. Та якщо діяти обережно, то можна буде, мабуть, надіслати йому цілу коробку сигар; за таке хвилюватися не варто, це буде вже не подачка, а подарунок. А в Кете й Луїзи справа явно наладилась, вони вже, як видно, перейшли на «ти», бо на прощання Кете запитала: