Читати книгу - "Домбі і син"

Звідси виникло питання, чи може Флоренс звіритись на містера Тутса, а що Флоренс відповіла: «О, цілком, — всім серцем!», — то виникла необхідність з'ясувати, де живе містер Тутс. Цього Флоренс не знала, а капітан забув. Але не встиг капітан у маленькій вітальні запевнити Уолтера, що містер Тутс скоро тут буде, як той і справді прийшов.

— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, без усяких церемоній вриваючись у вітальню, — я в такому стані, що от-от збожеволію!

Він випалив ці слова, наче з мортири, і тільки тоді помітив Уолтера, привітавши його жалісним хихотінням.

— Вибачте, сер, — сказав містер Тутс, хапаючись за чоло, — але я зараз у такому стані, що просто з розуму сходжу, чи й уже зійшов, а коли людині так недобре, то вимагати від неї гречності — однаково, що глумитися з неї. Капітане Джілсе, дозвольте поговорити з вами віч-на-віч.

— Ще б пак, братику, — відповів капітан, беручи його за руку, — бо ми тільки вас і виглядали.

— О, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — та кого ж тут було виглядати! Я навіть поголитись боявся — такий у мене стан збуджений. Одяг у мене нечищений. Волосся позлипалося. Я сказав Курчаті, що покладу його трупом, як надумає чистити мені чоботи!

Дикий, несамовитий вигляд містера Тутса підтверджував усі ці ознаки душевного розладу.

— Слухайте-но, братику, — мовив капітан. — Оце — Уолтер, небіж старого Сола Джілса. Той, що, вважалось, загинув на морі.

Містер Тутс зняв руку з чола і видивився на Уолтера.

— Боже милий! — пробелькотів він. — Ще того бракувало! Як ся маєте? А… а… ви, певно, дуже промокли. Капітане Джілсе, — чи дозволите два слова сказати в крамниці?

Він ухопив капітана за фрак і, по дорозі в крамницю, зашепотів:

— Так оце, капітане Джілсе, той самий, про якого ви говорили, коли казали, що він і міс Домбі створені одне для одного?

— Ага, так, мій хлопче, — відповів безутішний капітан. — Колись я так думав.

— І саме тепер! — вигукнув містер Тутс, знову хапаючись за чоло. — І саме він! — ненависний суперник! Хоча ні, — не ненависний суперник, — містер Тутс раптом затнувся, подумав і опустив руку. — Чого б я його ненавидів? Ні. Якщо моє почуття справді некорисливе, капітане Джілсе, я це зараз же доведу, — дозвольте?

Містер Тутс прожогом кинувся назад до вітальні і, міцно потиснувши Уолтерові руку, сказав:

— Як ся маєте? Надіюся, ви не застудились. Я… я буду дуже радий, якщо ви зробите мені приємність своїм знайомством, бажаю вам усього найкращого. Слово честі й гонору, — сказав містер Тутс, запал якого, поки він придивлявся до обличчя й статури Уолтера, дедалі зростав, — я дуже радий бачити вас.

— Красно вам дякую, — відповів Уолтер. — Я й не сподівався такого щирого й гарячого прийому.

— Не сподівалися, кажете? — перепитав містер Тутс, все трусячи його руку. — Це дуже мило з вашого боку. Вельми вам зобов’язаний. Як ся маєте? Сподіваюсь, у вас усі здорові там, за… там… на… тобто, там, звідки ви приїхали, знаєте.

На всі ці добрі побажання й ще кращі наміри Уолтер відповів, як личить чоловікові.

— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — я хотів би бути бездоганним у справах честі, але, гадаю, зараз мені можна торкнутися однієї теми, яка…

— Так, так, хлопче, — відповів капітан. — Сміло, сміло!

— Тоді, капітане Джілсе, — і ви, лейтенанте Уолтере, — сказав містер Тутс, — чи знаєте ви, що в домі містера Домбі кояться жахливі речі і що міс Домбі кинула свого батька, який, на мою думку, — з чималим піднесенням мовив містер Тутс, — є таким звіром, що назвати його… е… мармуровим пам’ятником або хижаком і то була б завелика честь для нього, — і що вона пропала й пішла невідомо куди?

— А можна спитати, як ви дізналися про це? — звідався Уолтер.

— Лейтенанте Уолтере, — сказав містер Тутс, що сам вирішив, що до Уолтера треба звертатися тільки так, мабуть, пов’язавши його ім’я з морським фахом та добачаючи якусь кревну спорідненість між ним і капітаном, що само собою поширювалась і на їхні чини. — Лейтенанте Уолтере, я не від того, щоб оповісти вам прямо й відверто. Річ у тім, що відчуваючи надзвичайний інтерес до всього, що стосується міс Домбі,— не з егоїстичних міркувань, лейтенанте Уолтере, бо я чудово розумію, що найкраще зробив би, якби припинив своє існування, котре лише всім заважає, — я мав звичку коли-не-коли робити невеличкі подарунки одному лакеєві, дуже порядному молодику на ймення Тавлінсон, що від якогось часу живе в їхньому домі, — цей Тавлінсон і розповів мені вчора про всі ті справи. Відтоді, капітане Джілсе, — і лейтенанте Уолтерс, — я ходжу, як очманілий, і цілу ніч провалявся на канапі такою-ото руїною, яку ви бачите перед собою.

— Містере Тутсе, — мовив Уолтер, — я щасливий, що можу порадувати вас. Заспокойтеся, будь ласка. Міс Домбі — жива і здорова.

— Сер! — скрикнув містер Тутс, зірвавшись з місця, і наново взявся тиснути йому руку, — моя радість така незмірна, така невимовна, що навіть якби я мав почути зараз, що міс Домбі ще й заміж вийшла, і то б я не міг не всміхнутися. Далебі, капітане Джілсе, — звернувся містер Тутс до капітана, — я справді так думаю, — не знаю, правда, що зробив би з собою в наступну хвилину, але я не міг би не всміхнутися, така це для мене радість!

— Для такого благородного серця, як ваше, — сказав Уолтер, аж ніяк не барячись і собі потиснути йому руку, — буде ще більшою радістю дізнатись, що ви можете прислужитися міс Домбі. Капітане Катле, чи не були б ви ласкаві провести містера Тутса нагору?