Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Вітер послабшав, але дощ усе ще накрапав. Командир ступив крок назовні й невдовзі був мокрий як хлющ. Решта мостонавідників повиходили вслід за ним, а Скеля кинув Каладінові брусочок мила. Як і на більшості інших, на ньому була лише пов’язка на стегнах. Він щедро намилився під холодним душем. Піна смерділа жиром, а сам змилок через піщинки, що траплялися в ньому, нагадував наждачку. Про ніжні й ароматні туалетні сорти обслуга могла хіба мріяти.

Каладін кинув брусочок Бісіґу — худому мостонавіднику з вугластим обличчям. Той, вдячно кивнувши — він був скупий на слова, — упіймав його і взявся намилюватись. Ну а сам командир став чекати, доки дощ змиє піну з волосся та тіла. Обіч нього Скеля збирав воду в таз, ладнаючись привести до ладу свою рогоїдську «бороду»: довгі бакенбарди вкривали щоки, залишаючи губи й підборіддя чисто поголеними. Це утворювало дивний контраст із головою, яку він, навпаки, голив по центру, а решту волосся коротко підстригав.

Рогоїдова рука була вправна й обережна, так що на шкірі не залишилося й подряпинки. Упоравшись, той підвівся й махнув рукою іншим членам команди, котрі чекали позаду. І взявся одного за одним голити всіх охочих. Але час від часу зупинявся, щоб направити бритву, користуючись для цього абразивним камінцем і ременем.

Каладін запустив п’ятірню у власні зарості. Його обличчя не бувало чисто поголеним аж від часів служби в Амарамовому війську. Він пройшов уперед і став у чергу. А коли нарешті дочекався, здоровило-рогоїд зареготав:

— Сідай, друже, сідай! Молодець, що прийшов. Бо те, що в тебе на обличчі, радше скидається на пасма кошлатокірки, ніж на справжню бороду.

— Зголи її начисто, — попросив командир, вмощуючись на окоренок. — Не хочу всіх цих химерних візерунків, як-от у тебе.

— Ха! — промовив Скеля, правлячи бритву. — Ти — низовинець, мій добрий друже. І не маєш права носити гумака’абан. Мені довелось би добряче тебе відлупцювати, якби ти спробував таке утнути.

— А я гадав, що битися — нижче твоєї гідності.

— За кількома важливими винятками, — пояснив рогоїд. — А тепер годі базікати, якщо не хочеш лишитися без губів.

Скеля почав із того, що підкоротив тому бороду, а тоді намилив її та взявся голити, починаючи з лівої щоки. Каладін ще ніколи не дозволяв робити це комусь іншому: коли він уперше потрапив на війну, то був замолодий для бритви, а як постаршав — завів звичку голитися сам.

Рогоїдова рука була спритна, і командир не відчув жодних порізів чи подряпин. За кілька хвилин Скеля ступив крок назад, а його «клієнт» провів пальцями по підборіддю й намацав гладку чутливу шкіру. Щокам було холодно, а обличчя на дотик здавалося чужим. Він немов здійснив подорож у часі й перетворився — хоча б трішки — на того себе, яким був колись.

Аж дивно, як усе може змінитися через звичайне гоління. «Треба було прийти до нього набагато раніше».

Позбувайло остаточно перетворився на звичайну мряку, що знаменувала останні відголоски бурі. Каладін підвівся й підставив груди її краплинкам, щоби змити зістрижені волоски. Моложавий Данні з дитячим обличчям — останній із тих, хто стояв у черзі — зайняв звільнене місце, щоб Скеля поголив і його. І нащо воно йому здалося?

— Без бороди тобі краще, — проказав чийсь голос. Каладін обернувся й побачив Сиґзіла, котрий стояв, обіпершись на стіну казарми під утворюваним крівлею навісом. — У тебе мужні риси обличчя. Та й саме воно квадратне й тверде, з гордо випнутим підборіддям. Мій народ назвав би його командирським.

— Я не світлоокий, — відказав той і сплюнув убік.

— Ти так сильно ненавидиш їх.

— Я ненавиджу їхню брехню, — уточнив Каладін. — А також свою колишню віру в те, ніби вони — люди честі.

— А ти хотів би їх скинути? — із цікавістю запитав Сиґзіл. — Щоби самому натомість правити?

— Ні.

Той здавався здивованим. Обіч нього нарешті з’явилася Сил, удосталь натішившись у вітрах великобурі. Каладін щоразу трішки нервувався: а раптом вона полишить його та полине кудись разом із ними?

— Хіба ж тобі не кортить покарати тих, хто повівся так із тобою? — спитав Сиґзіл.

— О, це було би велике щастя. Проте я не маю жодного бажання ані посісти їхнє місце, ні приєднатися до них.

— А я б долучився до їхніх рядів, не встигло б і серце разочок стукнути, — встряв Моаш, підійшовши ззаду. Він схрестив руки на своїх мускулястих рельєфних грудях. — Бо якби я командував, то багато чого змінив би. Світлоокі гарували б у мене в шахтах і горбатилися на полях. А ще бігали би з мостами й гинули від паршендійських стріл.

— Не вийде, друже, — хмикнув Каладін. — Хоч я й не проти, щоб ти спробував.

Сиґзіл задумливо кивнув:

— А чи не чув котрийсь із вас про таку землю — Бабатарнам?

— Ні, — відповів командир, кидаючи погляд у бік табору. Там уже заворушилися солдати. Багато з них теж милися під дощем. — Дивна назва для країни.

Сиґзіл шмигнув носом.

— Особисто мені слово «Алеткар» завжди звучало просто сміховинно… Гадаю, усе залежить від того, хто й де виховувався.

— Ну, і до чого тут цей твій Бабаб… — Моаш затнувся.

— Бабатарнам, — допоміг Сиґзіл. — Одного разу я побував там зі своїм наставником. У тому краю ростуть дуже своєрідні дерева. При наближенні великобурі вся рослина — і стовбур, і крона — лягає на землю, немов відкидається на завісах. За час наших відвідин мене тричі запроторювали за ґрати. Коли маєш справу з бабатами, треба уважно стежити за язиком. Наставник був украй невдоволений тим, скільки йому довелося викласти за моє звільнення. Хоча, гадаю, вони просто шукали, до чого придертися, лиш би кинути до в’язниці чужинця — бо добре знали, що в кишенях мого супровідника не порожньо, — він сумно всміхнувся. — Хоч якось мене посадили під замок за діло. Бачте, у тамтешніх жінок з-під шкіри проступають утворювані судинами візерунки. Декого з приїжджих це дратує, але мені вони здалися привабливими. Майже непереборно принадними…

Каладін насупився. Чи не щось на подобу такого він бачив уві сні?

— А згадав я Бабатарнам тому, що в них прийнята цікава система правління, — повів далі Сиґзіл. — Бачте, яка дивина: влада там у руках перестарків. Що більше тобі