Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пан Ніхто 📚 - Українською

Читати книгу - "Пан Ніхто"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пан Ніхто" автора Богоміл Райнов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 245 246 247 ... 272
Перейти на сторінку:
статі.

Розмарі підкріплює свої слова ділом вже наступного дня: квартирантка повідомляє, що Віолетта запросила нас на чай у другій половині дня.

— Такий візит на очах у всього кварталу не особливо мене захоплює, — кисло бурмочу я. — Так ми зовсім розкриємось перед можливими спостерігачами.

— Ну й що, як розкриємось? — з викликом запитує жінка, немовби вона не секретарка Грабера, а чемпіонка стриптизу. — Закони цієї країни забороняють не пообідній чай, а бандитські напади.

— О закони!..

Звичайно, всупереч моїм лицемірним протестам, ми одразу після п'ятої опиняємось у знайомому похмурому холі, який уже не виглядає таким похмурим, можливо, завдяки тому, що тут додатково поставлено дві настільні лампи з рожевими абажурами. Віолетта нарядилась у скромне батистове платтячко точно такого ж кольору, як і абажури, але прикрашене ще маленькими синіми квіточками. Сидимо біля стола, щоб не носитися з чашками та солодощами сюди-туди, і розмовляємо про все й ні про що, як велить хороший тон. Поки Розмарі раптом не повідомляє ні з того ні з сього:

— А вчора на нашого дорогого П'єра двічі нападали бандити, уявляєте?

— Ну! — вигукує Віолетта, розкривши рот від здивування. — Невже це можливо?

— І справа не в тому, що його побили, — веде далі моя квартирантка з тією звичайною недбалістю, яку ми проявляємо до чужого страждання. — Справа в тому, що саме ховається за цими нападами?

Вона стишує голос і, спрямувавши свій томний стурбований погляд на господиню, додає:

— Тому що, мила, напади сталися безпосередньо після вашої розмови з П'єром у лісі!

— О, невже це можливо? — знову вигукує Віолетта, мабуть, нездатна придумати нічого іншого. — А ми не розмовляли про щось таке, що…

— Я не сумніваюсь, — квапливо погоджується Розмарі. — Однак ті пани, видно, іншої думки…

— Та яких панів ви маєте на увазі? І, власне, чого ви хочете від мене? — запитує господиня, вже явно розстроєна.

— Чи не краще нам припинити цю неприємну розмову і перейти на щось легше? — нарешті озиваюсь і я.

— Але вона мусить бути в курсі справи, П'єре! — заперечує моя приятелька.

— В курсі чого? — дивується зовсім розтривожена Віолетта.

— В курсі того, що вони хочуть найближчим часом винищити всіх людей, які вас оточують, всіх тих, що могли б захистити вас. Як зарізали цього милого пана Горанофа, як розправилися з Пенефим, так завтра можуть зробити і з П'єром…

— Мерсі, — бурмочу я. — Ви справді мене підбадьорюєте.

— Але ж воно так є, дорогий… І нічні напади цілком підтверджують це. Нічого дивного, якщо потім настане й моя черга. Вони хочуть залишити вас самотньою, миле дитя, зовсім самотньою, а тоді вже зайнятися вами…

— Але чого, власне, їм потрібно від мене? — дивувалося миле дитя, котре, як я уже згадував, навряд чи молодше від моєї квартирантки.

— Ви повинні краще знати, — відповідає Розмарі.

— Нічого не знаю, запевняю вас!

— В такому випадку мусимо опиратися на припущення, — знизує плечима моя приятелька. — Що можуть шукати такі жадібні люди, як не щось цінне… золото… або, скажімо, діаманти… Так, може, справді діаманти… У нашому кварталі ходили якісь чутки про діаманти, пригадуєте, П'єре?

— Начебто було щось таке, — бурмочу я зовсім неохоче, аби натякнути Розмарі, що вона веде слідство досить грубо.

— Діаманти?.. Не пам'ятаю, щоб батько згадував коли-небудь про діаманти.

— Він міг їх мати і не згадуючи про це, — лагідно пояснює моя приятелька, ніби перед нею справді мале дитя. — До того ж ви бачилися з ним так рідке. Ви ж мені самі казали, що не часто його бачили… Отже, у вас не було можливостей для докладних розмов…

— Так, це правда, — киває Віолетта. Потім повторює ніби сама собі: — Діаманти…

— Діаманти, так, — підтверджує Розмарі. — А може, й якісь інші речі у цьому роді…

— Ви давно залишилися без матері? — пробую я змінити тему, поїш моя квартирантка не дійшла до такого нахабства, щоб запропонувати негайно дружними зусиллями приступити до пошуків.

— О, я її майже не пам'ятаю. Наскільки мені відомо, ми з нею жили в Базелі, батько дуже рідко навідувався до нас… А потім, коли мені було три роки, мати померла, принаймні так казав батько, але пізніше я довідалася від жінки, котра мене доглядала, що вона насправді виїхала кудись… Напевно, їй набридло сидіти самій і марно чекати мого батька…

— Цього ще недостатньо, щоб залишити вас, моя мила… — не втримується від вироку Розмарі.

— Ну, так, я теж такої думки, але вона, видно, думала інакше, — каже невпевнено Віолетта, немовби йдеться просто про питання смаку. — А потім настав період пансіонів. Пансіони, пансіони, аж поки не закінчила університет…

— Мабуть, згадки ваші про ті місця не дуже приємні, — озиваюсь я, щоб і собі щось сказати.

— Чому ж? Дивлячись яке місце… Про деякі збереглися досить-таки непогані спогади. Але не про всі, звичайно.

— А невже ви не могли жити коло батька? — підкидає в свою чергу Розмарі.

— Він завжди твердив, що для нього це не зручно… Що він мені пояснить, коли прийде час… Мовляв, пізніше, колись, можливо…

Вона замовкає, потім веде далі:

— Щиро кажучи, я теж не прагнула жити коло нього. Він був людиною замкнутою. Я відчувала, що ми чужі. До того ж я вже була звикла до пансіонів. Людина, знаєте, до всього звикає.

— Ваше дитинство справді було не радісним, дороге дитя! — співчутливо зітхає моя приятелька. — Рано без матері… І з таким батьком… А тепер, до цього всього, — ще й ті діаманти. Я хочу сказати, ті люди, які вас так обсідають…

Розмарі, очевидно, наполягає на тому, щоб знову повернутися до теми; я даремно намагаюсь поглядом примусити її замовкнути: вона навмисне не дивиться на мене, отож я змушений сидіти як безпорадний свідок і слухати її дурниці.

— Вибачте, мила, у вас немає чогось студеного у холодильнику? — запитує через деякий час моя піднаймачка із властивою їй невимушеністю. — Признатись, я трохи розігрілася від чаю в таку теплу пору.

— Ну, звичайно, — з готовністю підводиться Віолетта. — Що б ви хотіли — кока-колу чи мінеральну воду?

— О, не турбуйтесь, я сама принесу, — зривається і Розмарі. — Розважайте тут нашого кавалера, я можу й сама…

Цілком ясно: вона вмирає від бажання оглянути хоча б коридор і кухню, думаючи, що зараз же угледить якийсь таємничий тайник або якусь річ, котра могла б служити тайником. Що ж до самого холу, то, гадаю, вона вже добре його оглянула ще під час першого візиту, навіть кілька разів принагідно посилала господиню на кухню, щоб роздивитися ще краще. Чи то Віолетта справді занадто наївна, чи у

1 ... 245 246 247 ... 272
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пан Ніхто"