Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Мені стало незручно. Щось в його розповіді мене насторожувало, але він виглядав цілком щирим, тому я вирішила повірити йому. 

— Шкода, що в тебе так склалось життя.

Не могла уявити, як це, коли в тебе немає нічого, крім автівки. Вона хоча б була в гарному стані. Новенький чорний Mercedes-Benz за типом кросовера.

У мене завжди був Хенк, а тепер ще Рене та Тім. Завдяки їм я не відчувала себе самотньою, але моїй душі все одно чогось не вистачало. Мабуть, матері. Її ніхто ніколи не зможе замінити. І хоч я ніколи не знала, як це мати материнську любов, турботу, ласку, але дивилася на чужі сім'ї, відчувала емоції інших дітей, заплющувала очі і уявляла себе на їхньому місці. Це була короткочасна ілюзія, але така тепла та солодка.

— Ось жаліти мене не варто. — Ітан засміявся, а потім спитав: — А в тебе є щось таке особливе?

Я мало не потяглася до медальйону, але вчасно зупинилася.

— Так, — тільки й відповіла.

Ітан трохи почекав, але, не почувши продовження, запитав:

— Не скажеш, що це?

Я могла б сказати. У цьому не було нічого поганого. Однак все моє нутро протестувало цьому. 

— Ні. Це особисте.

Хлопець посміхнувся.

— А мені туди немає доступу? — Він повернувся до мене і питливо підняв брову.

Я знизала плечима.

— Поки немає. Його можна заслужити повагою.

Посмішка хлопця стала ще ширшою.

— А ти набагато розумніший, ніж я думав.

Варто було б образитися, але я лише відповіла:

— Яка є.

Вирішила розпитати Ітана про його життя.

— А як же твої друзі? Ти спілкуєшся з ними?

Хлопець засміявся.

— Ти теж допитлива?

— Хочу знати, з ким живу під одним дахом.

— Повір, про моїх «друзів» ти б не хотіла знати.

— Все так погано?

Хлопець лиш ще раз розсміявся і похитав головою.

— Ви з Нейтаном поводились так, ніби знаєте один одного. 

Він знизив плечима. 

— Тобі здалось. 

Я наважилась задати наступне питання. 

— А з тобою ми колись зустрічались? 

Він повернув голову в мій бік і уважно поглянув на мене.

— Чому питаєш? 

— Коли ти прийшов до нас, то питав мене, чи знаю я, хто ти, — нагадала йому. 

— А-а, ти про це. — Він повернувся до дороги і буденно відповів: — То була перевірка. 

Я наступила брови. 

— Перевірка? 

— Ага. 

Він заплутав мене ще більше. 

— Яка ще перевірка? 

— Захотів побачити твою реакцію.

— Навіщо? 

— Так треба було. 

— Чому? 

— У чоловіка мають бути свої таємниці. 

Ітан майстерно заплутував мене. 

— Ти… дивний.

Він усміхнувся, повернувся до мене і повторив мої ж слова:

— Який є. 

На цьому він припинив розмову.

Вдома на нас чекав Хенк і смачна вечеря. Її ми розділили лише вдвох, оскільки Ітан пішох у своїх справах. Виявилося, що Здоровань спеціально попросив його забрати мене зі школи. Думав, що так ми більше дізнаємось один про одного і знайдемо спільну мову.

Я на деякий час змирилася з тим фактом, що він житиме з нами. Все ж таки нічого поганого Ітан поки не зробив, а дивні речі не привід для того, щоб позбавляти хлопця даха над головою. Тим паче, що він нещодавно втратив матір і залишився зовсім один. Однак відключити шосте чуття було неможливо, тому вирішила скористатися нашим спільним проживанням і краще придивитись до нього.

«Можливо, він такий самий, як я. Можливо, він теж боїться, що його сприйматимуть як божевільного».

Чомусь остання думка породжувала маленьку надію. Скоріш за все, це через самотність. Якщо б мої припущення виявились правдою, мені було з ким поділитися своїми переживаннями. Можливо, я навіть перестала б вважати себе божевільною.