Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Він у мене не викладав, і я навіть дещо жалкував про це, та водночас відчував полегшення. Я знав про нього трішки більше, ніж мусив би знати. Вчителі мають бути добрі й привітні, а учням не слід знати багато про їхнє особисте життя. У нас із містером Геллораном була спільна таємниця, і нехай з одного боку це було круто, з іншого — в його присутності я чомусь почувався ніяково, немовби ми бачили одне одного голими абощо.

Зрозуміло, що ми з ним бачилися в школі. В їдальні, часом у коридорі, коли була його черга стежити за поведінкою учнів на перерві, а одного разу він навіть проводив у нас урок, заміняючи нашу вчительку англійської місіс Вілкінсон, коли вона хворіла. Він був гарним учителем. Він був дотепний і цікавий і вмів пояснювати так, що ніхто не нудився. Саме тому ми майже відразу забували, який він мав вигляд, хоча це й не завадило учням дати йому прізвисько ще першого навчального дня: Містер Крейдяний або просто Крейдяна Людина.

Тієї неділі нічого особливого не відбувалось. І мене це цілком влаштовувало. Мені навіть подобалося почуватися занудженим, як усі нормальні діти. Мама з татом, схоже, теж трохи заспокоїлись. Я читав нагорі у своїй кімнаті, коли внизу теленькнув дзвоник. Як воно іноді буває, я негайно відчув, що трапилося щось серйозне. Щось лиховісне.

— Едді! — гукнула мама. — Прийшли Міккі й Девід.

— Спускаюся.

Дещо неохоче я поплентався до вхідних дверей. Мама вже зникла на кухні.

Металевий Міккі й Гоппо чекали на ґанку разом зі своїми велосипедами. Міккі розчервонівся і мало не лускав від хвилювання.

— Якийсь малий упав у річку.

— Ага, — додав Гоппо. — Там є «швидка» і поліція, усе навколо обклеєно стрічкою та ще всяка всячина. Хочеш подивитися?

Хотів би я відповісти, що це їхнє палке бажання побачити якусь бідолашну мертву дитину було неправильним і навіть огидним, але тоді мені було дванадцять і я, певна річ, теж хотів усе це побачити.

— Аякже.

— Ну то ходімо, — нетерпляче сказав Міккі.

— Тільки візьму велосипед.

— Мерщій, — підганяв мене Гоппо. — А то ми не встигнемо нічого побачити.

— Що ви хочете побачити? — мама визирнула з-за кухонних дверей.

— Нічого, мамо, — швидко сказав я.

— Щось ти дуже квапишся подивитися на те «нічого».

— Там просто нова класна штуковина на дитячому майданчику, — збрехав Міккі. Він завжди вмів до пуття брехати.

— Гаразд, тільки недовго. Щоб до вечері повернувся.

— Добре.

Я витяг велосипеда, і ми чимдуж помчали вулицею.

— А де Гладкий Ґев? — запитав я у Міккі, який зазвичай найперше заходив до нього.

— Його мамця сказала, що відправила його до крамниці, — відповів він. — Його втрата.

Утім, як з’ясувалося згодом, то була втрата Міккі.

Частину річкового берега було відгороджено поліційною стрічкою, а полісмени не давали людям підходити надто близько. Дорослі позбивались у групки, на їхніх обличчях читалася тривога. Ми зупинили велосипеди поруч невеликої зграйки глядачів.

Насправді видовище мене розчарувало. Окрім загороджувальної стрічки поліціянти також напнули щось, схоже на зелений намет, тому розгледіти що-небудь майже не було змоги.

— Як думаєте, тіло лежить десь за отією штукою? — запитав Міккі.

— Напевно, — стенув плечима Гоппо.

— Закладаюся, що він увесь роздутий і зелений, а риби виїли йому очі.

— Гидота. — Гоппо удавано виблював.

Я пробував викинути з думок ту картинку, що її змалював Міккі, проте вона ніяк не хотіла зникати.

— Це якесь лайно, — зітхнув Міккі. — Ми спізнилися.

— Зачекайте, — сказав я. — Вони щось витягають.

Почався якийсь рух. Полісмени щось обережно витягали з-за зеленого намету. Не тіло. Велосипед. Чи принаймні те, що від нього залишилося. Він був покручений і вигнутий, покритий слизькими водоростями. Та щойно ми побачили його, як усе зрозуміли. Ми всі впізнали його.

То був яскраво червоний велосипед BMX із чорним черепом на рамі.

Щосуботи та щонеділі Шона і його велосипед можна було зустріти на вулицях міста, — якщо ви прокинулися досить рано, — коли він розвозив газети. Одначе того недільного ранку, коли Шон вийшов з дому, щоб узяти свій велосипед, він його не знайшов. Хтось викрав його.

За рік до того містом прокотилася хвиля велосипедних крадіжок. Якісь старші хлопці з коледжу цупили велосипеди і скидали їх у річку просто так, задля розваги.

Може, тому Шон і вирішив найперше пошукати його у річці. Він любив свій велосипед. Понад усе на світі. Тож коли він побачив, що з річки стирчало кермо, а сам велосипед зачепився за якісь гілки, Шон вирішив зайти у воду і спробувати витягти його, хоч усі знали, що течія сильна, а Шон Купер був нікудишнім плавцем.

Йому майже пощастило. Він уже майже вивільнив велосипед, аж тут під його вагою Шон заточився й шубовснув у річку. Враз вода сягнула його грудей. Куртка і джинси намокли та обважніли, а течія була така швидка, мовби десятки рук тягнули його на дно. До того ж було холодно. Збіса холодно.

Він ухопився за якісь гілки. Він гукав на допомогу, але було дуже рано, і жодна жива душа, навіть якийсь самотній чолов’яга із собакою на повідку, не проходив поруч. Мабуть, тоді Шон Купер почав панікувати. Бурхливий потік скував його кінцівки, і річка потягнула його вниз за течією.

Він бовтав ногами, намагаючись дістатися берега, але берег відступав усе далі, а він раз по раз занурювався з головою, замість повітря заповнюючи легені смердючою брунатною водою.

Насправді всіх цих подробиць я не знав. Про дещо довідався пізніше, дещо домислив сам. Мама завжди казала, що маю багату уяву. Саме уява допомагала мені діставати гарні оцінки з англійської, а також призводила до неймовірно реалістичних кошмарів.

Я думав, що тієї ночі заснути не зможу навіть після склянки теплого молока, яке мені перед сном дала мама. Перед моїми очима стояв зелений і роздутий Шон Купер, обліплений липкими водоростями, як і його велосипед. Не давало мені спокою й те, що сказав містер Геллоран. Карма. Що посієш, те й пожнеш.

«Якщо ти робиш комусь зло, воно зрештою повертається до тебе і дає копняка під зад. Одного дня той хлопець теж своє дістане. Можеш у цьому не сумніватися».

Проте я сумнівався. Можливо, Шон Купер і завдав комусь лиха. Та невже його вчинки були настільки погані? А як же Міккі? Чим він завинив?

Містер Геллоран не бачив