Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

-Мама! 

-О, невже, навіть згадала хто я для тебе? - Мати розвернулась і хотіла вже піти назад у свою кімнату, але зупинилась і повернувши голову в мою сторону прошипіла крізь зуби. - Невдячна бестія.

***

  Я стояла біля дзеркала і прокручувала в голові всі моменти пов'язані з Анною Дарвін. Чому вона завжди поводила себе, неначе я небажана дитина в її родині? Чому я ніколи не бачила фотографій батька? Її чоловіка. Чому вона ніколи не хотіла про нього розповідати? Та і про всю іншу сім'ю також! Я один єдиний раз в житті бачила своїх бабу з дідом. 

  Вони живуть десь в селі на кордоні Нествілу і Гормалю. Їхній дім неймовірно атмосферний. Як у казках про добру відьмочку! Великий двір, річка і ліс поруч, скот за домом. Сама будівля має два поверхи, але другим поверхом майже ніхто і не користується. Він був збудований давно, але баба казала, що : „Ці хвастощі зайві, навіщо ще один поверх якщо є цей?". Ще у неї багато пахощів і сушених трав. Мені завжди здавалося,що вона відьма, але мати казала, що все те пустощі. На її думку, справжньою відьмою стати важко і навіть майже неможливо.

  Але себе, чомусь, вона активно називає „Сильнішою Відьмою Нествілу". 

  Я її не розумію.

-Кхм, кхм... - Я подивилась через дзеркало у сторону двері, де зараз стояв Вільям спершись на стіну.

-І давно ти тут стоїш? - Спитала я поправляючи свою зачіску.

-Достатньо. - Холодно відповів принц.

-Ти сьогодні не в настрої? Що сталося? Не виспався, чи що? - Посміялася я, але хлопцеві, здається, зовсім не смішно.

  Гучно вздихвувши, хлопець потер долонею своє обличчя.

-Аїдо, тебе ще довго чекати?

  Ага, тобто на питання він відповідати не планує. 

  Що ж, добре! Як хоче! 

-Вже йду! 

  Я востаннє подивилась на себе у дзеркало. Ну, здається не погано.

  Біла, в'язана сукня, що тісно обтягує мою фігуру. Довгі рукава, коричневий пояс на талії і такого ж кольору накидка. На голові я тільки прибрала пасма біля обличчя, аби не заважало, і зачіпила позаду шпилькою. А так, мої рижі кучері вільно падали мені на плечі.

  Ну що ж, Аїдо, твій перший тур розпочато!

***

  Ми спускалися сходами вниз, до зали де вчора вечеря була. Коридори освітлені теплим світлом з вікон замку. По дорозі в залу, ми не зустріли ні однієї іншої конкурсантки, це викликало у мені тривогу...

  Невже ми запізно прокинулися і прийдемо останні? Це ж буде просто неповага до короля!

  Я виразно подивилася в бік хлопця, аби зрозуміти про що думає він, але здається принц добре навчився скривати свої думки і почуття. Що ж...добре.

  Сукня приємно зігрівала тіло, але в ноги було трохи прохолодно. Колготки досить тонкі і пропускають повітря.

  Треба буде сісти подалі від вікон і дверей...

-Готова до свого початку у замку, Аделаїдо Дарвін? - Неочікувано зупинившись, спитав Вільям.

-Почнімо з того, що у мене не було вибору...

-І закінчимо на цьому ж. Так Аїдо, вибору не було, але повір, з цього турніру, ти отримаєш тільки плюси. Тому, Богом прошу, не нуди!

  І ми завернули у біл зали, але...там було пусто.

  Абсолютно пусто!

  Навіть персоналу не було!

  Я встала перед хлопцем виставивши руки в боки. Мій погляд казав сам за себе, як і моє тіло. 

  Так, можливо я сильно різко реагую, але...Агов! Я могла ще поспати! Але замість цього що я отримую? Ми стоїмо посеред пустої зали, за вікнами тільки виходить сонце, а один самовпевнений козел стоїть навпроти мене у радісно усміхається.

  Що в біса коїться?! 

-Дуже смішно...! 

-О, сонце, ти вже встала? - Від чужого голосу за своєю спиною я підскочила. Ні, ну що за манера така, лякати людей з ранку! - А де ж твій...

  Я відійшла на крок в сторону і повернулась. Тепер переді мною стояв король в теплому білому светрі і синіх джинсах. В цю мить він надягав на ліву руку годинник, але здається моє появлення трохи збило його з пантелику. 

-Ага...ну що ж. Тоді зрозуміло чому ти в таку рань вже на ногах дитя. - Король похмуро дивився на Вільяма, нарешті застібнувши годинник на руці.

-І тобі доброго ранку, батьку. - А от принц, на відміну від короля і, тепер, мене, був у ду-уже гарному настрої. Посмішка просто не покидала його обличчя! - Ну то що? Може підемо за стіл? Порозмовляємо, поки інші сплять.

  Королю не вдалося прикрити від мене невдоволену гримасу, яку викликав в ньоиу його ж син, але вже за мить на його обличчі знову засяяла ідеально пророблена маска. І тепер вже Його Величність стояв з задоволеною посмішкою, а принц похмурий.

-У мене є ліпша ідея. Давай прогуляємось садом разом! Я впевнений, що нам буде про що поговорити. 

-Домовились, батьку. - Прошипів крізь зуби Вільям і схватив мене за руку. - Тільки дозволь нам відійти, накинути щось, - принц виразно показав головою на вулицю, - там холодно.

-Авжеж, діти! Зустрічаємось за 5 хвилин біля дверей. І, Вільяме, - Король Лев вже повернувся, аби піти у свою кімнату, а повернувся через плече до сина, - не змушуй мене чекати! 

-Так, батьку.

  Хлопець поставив точку у розмові розвернувшись і потягнувши мене знову наверх.

***