Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

Розділ 7

Обурюватися було марно.

Я чомусь почувався засмученим і пригніченим, хоча, зізнаюся, насправді далеко не все розповів його величності, оскільки дуже хотів подати Англію в найвигіднішому світлі. Я обминав каверзні питання, був не завжди щирим; окрім того, здалеку багато що видавалося мені кращим, аніж було насправді. Але з цього невинного обману нічого не вийшло.

Проте чого можна було чекати від правителя країни, абсолютно відрізаної від цивілізованого світу? Від людини, яка нічого не знає про мораль і звичаї інших народів? Незнання завжди породжує забобони й певну вузькість світогляду, що для нас, англійців, як і для решти освічених європейців, є надзвичайно далеким.

Ось характерний приклад. Якось ми з його величністю заговорили про наукові відкриття в Європі. Ця тема дуже його цікавила, і щоб задовольнити монарха, я розповів йому про винайдення певного порошку, що сталося кілька століть тому. «Цей порошок, – пояснив я, – має здатність миттєво займатися від найменшої іскри. Він вибухає, спричиняючи страшний струс і гуркіт, подібний до грому. Якщо взяти невелику кількість цього порошку й набити ним мідний або залізний циліндр, то, залежно від розмірів, можна кидати на великі відстані чавунні ядра або олив’яні кулі. Руйнівна сила такої зброї є настільки великою, що за її допомогою можна розбивати цілі армії, руйнувати фортеці й топити кораблі. Гармата й рушниця – ось як це називається. Перша може розбивати в друзки стіни обложених міст і змушувати тікати їхніх захисників; друга вбиває людину на місці». Я також додав, що склад пороху мені добре відомий та я зможу виготовити його просто тут, а потім навчити місцевих майстрів усього іншого. Півсотні таких гармат досить, щоб зруйнувати місто завбільшки як столиця королівства. «Мені зовсім не важко надати вашій величності цю послугу на знак подяки за увагу до моєї персони», – закінчив я.

Вислухавши мою пропозицію, король жахнувся.

Особливо його вразило те, що така мізерна істота, як я, може не тільки мати ці нелюдські думки, а й пропонувати згубний винахід ворога роду людського правителеві великого народу. Якщо мені дороге моє нікчемне життя, він не радить мені ніколи навіть натякати йому на подібні таємниці.

Ось вам результат обмеженої освіти, вузьких поглядів і безглуздих принципів! Цей володар мав багато чеснот і заслужив любов та повагу підданих, але внаслідок якоїсь дивної й зовсім незрозумілої нам, європейцям, дріб’язковості не хотів зробитися абсолютним властителем над своїми підданними й найближчими сусідами!

Якось у розмові з королем я повідомив, що в Англії написано чимало книжок про мистецтво керування державою, а політику піднесли до рангу повноправної науки. Це невинне зауваження справило на нього дивне враження: його величність насупив брови й бовкнув, що ми, мабуть, – розумово відсталий народ. Йому були недоступні тонкощі політичного життя, не кажучи вже про всілякі державні таємниці й міжнародні інтриги. Для керування власною державою його величності вистачало здорового глузду, справедливості, милосердя та дотримання закону рештою підданих, зокрема й королівською родиною. На його думку, кожен, хто замість одного колоса зміг виростити на своєму полі два, надав людям більшу послугу, ніж усі політики гуртом.

Тому я знову дійшов сумного висновку: знання та інтереси велетнів украй обмежені. У школах тут вивчають лише історію, математику, поезію та етику. В цих галузях досягнуто великих успіхів, одначе математика відіграє чисто практичну роль, та й решта має ужитковий характер. Математики в цьому королівстві потрібні, щоб займатися питаннями розмежування полів і різними галузями техніки. Що стосується абстрактних ідей та філософії, то це все здавалося велетням зовсім недоречним.

Кожен закон цієї країни містив кількість слів, що не перевищувала кількості літер в алфавіті, – а їх там налічувалося лише двадцять дві. Але тільки деякі закони були такі докладні. Тутешні люди, не вирізняючись особливою жвавістю розуму, прагнуть стислості й точності та не допускають інших тлумачень закону, крім одного, хоч би про які злочини йшлося. В галузі громадянських і кримінальних процесів їхня юриспруденція така слабка, що просто нема про що розмовляти.

Друкарство в Бробдингнегу, як і в китайців, існує від непам’ятних часів, але їхні книгосховища не вирізняються великою кількістю назв і авторів. Навіть королівська бібліотека, якою я вільно міг користуватися, містить не більше за тисячу томів, що зберігаються в галереї завдовжки двісті футів. Тесля королеви влаштував у кімнаті Глюмдалькліч щось на кшталт положистої дерев’яної драбини двадцять п’ять футів заввишки і п’ятдесят футів завширшки. Обрану мною книжку встановлювали біля стіни; я піднімався на найвищий щабель і починав читання згори, рухаючись уздовж рядків справа наліво. Потім поступово спускався по щаблях, аж поки діставався краю сторінки. Книжкові аркуші я перегортав обіруч, що було не так уже й важко – навіть у книжках найбільшого формату вони були не товщі за наш картон і заввишки – близько двадцяти футів.

Стиль і мова книжок, що їх мені довелося читати, вирізнялися простотою та ясністю, без порожнього красномовства – велетні не полюбляють зайвих слів. Я подолав також чимало фоліантів історичного змісту. Траплялися цікаві книжки на теми моралі. Так, в одному творі йшлося про недосконалість роду людського. Автор, подібно до європейських моралістів, без кінця нарікав на слабкість і мізерність людської природи. Люди безпорадні й не здатні захистити себе від суворого клімату, хвороб і диких звірів, які перевищують людину силою, спритністю, а часом і розумом. І якщо в давні часи землю населяли справжні велетні, то тепер світ почав вироджуватись і народжуються кволі та недорозвинені істоти. Це підтверджується історією, а також переказами. А хіба величезні кістки й черепи, знайдені природознавцями, не свідчать про те, як здрібніла людина?

Подолавши трактат, я не міг не замислитися над спільним для всіх народів питанням: що саме вчені автори намагаються побачити в минулому та чим дорікають сучасності? Чому для них учора завжди краще за сьогодні?

Велетні пишаються своєю армією. Королівське військо налічує сто сімдесят шість тисяч піхотинців і тридцять дві тисячі кавалеристів. Хоча не знаю, чи можна назвати регулярною армією ополчення, яке в містах складається з купців, а в селах – із фермерів. Командують піхотою й кавалерією вельможі та дрібні дворяни. Платні солдати не одержують. Командири обираються загальним таємним голосуванням із-поміж найдосвідченіших і найшанованіших громадян. Одначе, як не дивно, ця армія прекрасно навчена та дисциплінована. Мені трапилося спостерігати маневри столичного ополчення, які відбувалися на просторому плацу за містом. На полі одночасно були присутні не більше ніж двадцять п’ять тисяч піхотинців і шість тисяч кавалеристів, але в мене склалося враження, що королівська армія обіймає майже півсвіту. Адже кожен кавалерист на коні був як колона заввишки сто футів. А коли воїни разом вихопили шаблі – ніхто не може уявити собі грандіознішої та приголомшливішої картини! Здавалося, ніби десять тисяч блискавок одночасно прохромили з усіх боків небесне склепіння.

Разом із тим мені досі не давало спокою одне питання, що здавалося мені важливим. Із якого дива королю велетнів, чиї володіння ніде не межували з іншими державами, спало на думку створити могутню армію та навчити свій народ