Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

— Так.

— А як ми повертатимемось?

— Не зрозумів, — голова росіянина була заморочена деталями розрахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його частину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуерто-Мальдонадо, тож він не зауважував очевидного.

— От знайшли ми Паїтіті…

— Припустимо.

— Вийшли з джунглів, причвалали назад до кліфу, а… що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив — на нас же не ждатимуть три тижні.

— Хм… — зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.

— Ага. Які варіанти?

— Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли виберемось із нетрищ, — ще не договоривши, Семен утямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме на їхній дзвінок, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будуть у сельві, тощо. — Або… ми можемо домовитися на конкретну дату, щоби човняр забрав нас.

Левко заперечно мотнув головою.

— Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або — не приведи Господи — хтось із нас травмується чи захворіє задовго до домовленої дати, що тоді? Кукурікати від розпачу біля Голови Папуги?

— Маєш рацію, — росіянин узявся терти обидві брови відразу. — Я щось вигадаю.

XV

6 квітня 2012, 06:09 (UTC +1)

Вілла Бенґта

— Лео, вставай! — Сьома ввалився до кімнати Левка й безцеремонно стягнув із нього ковдру.

— У… — Лео відвернувся до стіни й згорнувся калачиком, намагаючись у такий спосіб протидіяти агресивному вторгненню.

Росіянин прилаштувався на край ліжка, поставив нетбук на коліна та смикнув товариша за ногу.

— Давай, давай, нема чого відлежуватись.

Українець поліз рукою під подушку й витягнув мобілку. Подивившись на час, ледь не загарчав.

— Сьома, ти орангутанг недоношений, мені в універ на першу дня.

— Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати.

Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.

— Показуй бігом, — став терти очі.

— Дивися! — сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця.

На екрані була фотографія із зображенням синього плавального матраца «INTEX».

— Ну і? — почухав скуйовджену голову Левко. — Це надувний матрац.

Сьома злегка наморщив ніс, демонструючи, що йому не подобається таке формулювання.

— Не зовсім.

— Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта?

— Це надувний пліт! — росіянин аж попискував від гордощів.

— Чува-а-ак… — вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб упевнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.

— Ця геніальна ідея прийшла мені перед світанком.

«Геніальна?!!»

— Чувак, — повторив українець, — я або ще сплю, або ти довбонувся.

— Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу в джунглі, надуємо та спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, якщо пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.

Ключовим в останньому реченні було словосполучення «якщо пощастить».

Левкові очі полізли на лоба.

— Ти хочеш проплисти 300 км по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!

— На надувних плотах, — уперто гнув своє Сьома. — Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву 200 кг (достатньо придбати дві штуки), візьмемо із собою мотузки й кілька мотків будівельного скотчу, закріпимо спорядження та рюкзаки на плотах, насамкінець виріжемо довгі жердини, щоб можна було керувати, й уперед — аж до Пуерто-Мальдонадо!

— Ти сьогодні спати лягав? — глянув Левко на приятеля.

— Це вороже запитання, — блимнув почервонілими очиськами Сьома.

Українець замислився.

— Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний пліт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!

— По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге, — росіянин поклацав по клавіатурі й показав іншу фотографію, із зображенням, як висловився Левко, справжнього плота, — ось твій пліт, друже.

На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.

— Солідний, — випнув підборіддя Лео.

— Певна річ, що солідний. У похідному стані він важить 26,5 кг.

— Скільки?!

— Двадцять сім кілограмів. Ось, — Сьома тицьнув пальцем у рядок у списку параметрів, де було зазначено загальну вагу човна. — Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я припускав, 1500 крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не думаю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо із собою 26,5 кг вівсянки, то проживемо в джунглях півроку. Крім того, нам очі полопають, поки ми його надуємо.

— А скільки важить той матрац? — сконфужено поцікавився Левко.

— Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео, — росіянин переможно всміхнувся. — 2,3 кг — трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось 199 шведських крон. Хіба не пісня?

— Це буде небезпечно, — уявляючи спуск тропічною річкою, супився українець.

— Це буде весело, — поплескав його по плечі Сьома. — Все, я пішов збиратися.

XVI

6 квітня 2012, 19:51 (UTC +1)

Спонья, Стокгольм

Українець повертався із центрального кампусу KTH додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко рушив не звичною щоденною дорогою. Спершу заскочив до супермаркету, де купив буханець хліба, пакет молока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенґта. Тобто хлопець простував додому не вздовж колій pendeltåg’а, а трохи нижче, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко прямував по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, проходив під естакадою, після якої праворуч від головної дороги відгалужувалася невелика, проте охайно заасфальтована під’їзна вулиця — Спонья-чірквеґ (Spånga kyrkväg). Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старого архітектора. Повертаючись із супермаркету, хлопець опинився на Спонья-чірквеґ південніше від Бенґтової вілли. Тож йому довелося підійматися — пройти невеликий відтинок Спонья-чірквеґ, куди він раніше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквеґ не відрізнялася від тієї, що впиналась у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий само ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають із боків, цілковито ховаючи довколишні вілли. Через корчасті кущі іноді здавалося, що пересуваєшся лісом, а не густонаселеним передмістям Стокгольма.

Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль. «Volvo S60» сріблястого кольору з кузовом типу універсал. Стара модель. Машина приткнулася на дорозі ліворуч, ледь не в самому чагарникові. Фари не світять, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Спонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Volvo» скидався на розпластаного леопарда, що причаївся в кущах, вистежуючи здобич. Минаючи його, Лео нахилив голову й зауважив невиразний обрис на лівому передньому сидінні — за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї самої секунди незрозуміла каламуть протяла наскрізь його тіло. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потягнулися струмини холоду. Щось було негаразд.