Читати книгу - "Сторожова застава"

«То, мабуть, баба тітки Горпини зарепетувала, — здогадався Вітько. — Їй здалося, ніби чорти в пеклі б'ються...»

— Отаке було... А шістдесят літ тому батько мій вже на власні очі бачив, що може натворити той Змій... Стояв він саме он там, — дід повів бровою у бік спостережної вежі, що височіла над Городищем. — Спостерігав, що діється на Сулі та поза нею. Бо в усі часи, знаєте, багацько було всілякого люду, ласого до руського хліба та худобини.

Отож стоїть він на вежі, аж бачить — за Сулою ніби курява знялася. Забив батько тривогу, кинулася римівська дружина до коней. А печеніги — бо половців тоді ще не було — вже Сулу перепливли. Якраз там, де зараз Змієва нора. Проте далі не рушили. Потупцювали там, потупцювали — і наче їх корова язиком злизала. А чому чкурнули — дізналося батькове товариство лише через місяць, коли захопило в полон кількох печенігів. Виявляється, гналися ті за якимось утікачем. Настигли його саме біля Змієвої нори. А вона якраз відкрилася. Втікач — туди. Звісно, і переслідувачі за ним поплуганились. З десяток їх було, не менше...

Дід Овсій замовк і окинув поглядом товариство: цікаво йому чи ні?

Товариство сиділо, роззявивши роти.

— І все — пропали і втікач, і печеніги,— вів дід далі. — Лише один з того десятка вибрався. Та й то незабаром умер. В степу ходили чутки, що він помер від отруйних Змієвих укусів. Та все ж встиг перед смертю повідати, що вони вибралися за втікачем на той світ. Спочатку потрапили у якийсь яр, а з нього вихопилися на битий шлях. Аж тут сталося щось жахливе. Ніби одночасно гримнуло десять громів над головою, і десять блискавиць вдарило вогнем просто ув очі... То десять Зміїв накинулося на них. І ні стріли їх не брали, ні списи, ні мечі...

Вражені такою оповіддю, хлопці довго мовчали. Мабуть, уявляли собі, що воно таке — десять громів і десять блискавиць одразу.

«То, здається, печеніги наскочили на німецькі танки», — здогадався Вітько.

— А що буде, коли той Змій все ж таки вилізе? — несміливо поцікавився один з хлопців.

— Погано буде, — зітхнув дід Овсій. — Охо-хо! І так невідомо, як дати раду з половцями, а тут ще й змії...

— А ти як гадаєш? — звернувся до Вітька Лидько. — Вилізе Змій чи ні?

— Не вилізе, — твердо відказав Вітько. Здається, це було єдине, що він знав напевно.

— Чому?

— Бо... бо побоїться.

Хлопці полегшено зітхнули.

Олешко підморгнув Вітькові.

— Ще б не боятися, — втрутився він. — Либонь, здогадується, що непереливки доведеться, коли висуне у наш світ свою гидку пику. Хоча, по правді, далеко не кожен зголоситься стати з ним на прю. Нащо вже я, та й то жижки затремтіли, коли його побачив. Як звати того Змія? — звернувся Олешко до Вітька. — Підкажи, бо щось ніяк не запам'ятаю.

— Вертоліт.

Олешко зневажливо сплюнув на землю.

— Тьху! Сам погань і ім'я таке ж.

— А який він на вигляд? — запитав хтось із хлопців.

Олешко відповів не одразу.

— Ну, як би тобі сказати... — почав він. — Розумієш, летить щось отаке товстелезне... — Олешко широко розвів руками. — Хвостисько у нього, мов колода. Крила... крила в нього миготять так швидко, що їх майже не видно. А що вже реве! Як сто голодних бугаїв.

— А зуби у нього які?

— Отакі, — сказав Олешко і показав ліктя. — Ну, може, трохи менші, — уточнив він. — Але не набагато.

— Ого! — вихопилося у Мухи. — А ти зміг би його подужати?

— Хто його зна. Коли б накинувся він на мене, тоді було б видно. Але він промайнув над яром, куди я виліз, і щез. Хотів я погнатися за ним, але ж був піший. А що ж то за гонитва пішого за крилатим? То я постояв-постояв, та й поліз назад. — Олешко почухав потилицю. — Ну нічого, іншим разом здибаємося, отоді й розберемось, хто кого.

Хлопці з захватом дивилися на молодого богатиря. От який сміливець цей Олешко Попович — трохи не став на прю з самим Змієм!

Хто цупить черешні

Прокинувся Вітько від приглушених голосів.

— Та нехай ще поспить хоч трохи, — вмовляла когось тітка Миланка. — Воно ж, сердешне, так намучилося за ці дні...

— Не розніжуй хлопця, сусідко, — відказав на те голос діда Овсія. — Не на користь йому таке, повір, не на користь.

Вітько не став чекати, доки його розбудять. Потираючи очі, він вийшов на подвір'я.

— Прокинувся, синку? — всміхнулася до нього тітка Миланка. Вона саме несла кошовку з яйцями.

— Прокинувся, — відказав Вітько і солодко позіхнув.

— Ну й добре. А то дідо Овсій хочуть тобі роботу загадати.

Дід Овсій стояв коло перелазу. Невисокий, у своєму солом'яному брилі він скидався на домовика.

— Еге ж, — підтвердив дід Овсій. — Думаю оце тим харцизякам з Городища віднести трохи черешень. Та вже не ті літа, аби білкою по деревах гасати. То, мо', допоможеш?

Довго вмовляти Вітька не довелося. Вже не раз і не двічі задивлявся він на ті черешні, що росли на дідовому дворищі. Високі, з рідким розлогим гіллям, вони були густо всіяні великими бурштиновими ягодами. Такі черешні у їхній Воронівці росли хіба що у пасічника діда Трохима. А смачні ж, як мед! Особливо ті, що потріскалися. Навколо них завжди кружляли хмариська бджіл.

До черешень діда Овсія через тих бджіл теж не можна було протовпитися. На щастя, напившися соку, вони ставали лагідні і жалили неохоче.

Вітько вже знав, що колись, дуже давно, дід Овсій привіз із далекого походу на Дунай жменьку кісточок і висадив їх біля своєї хати. Виросли дерева на диво. Лидько казав, що не тільки в Римові,