Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

— Не можу. Мене навіть цілі світи важко витримують. Те місце, де ти жив, не береться до уваги. То особливе місце.

— А то я не знаю.

Місто біля розламу було дуже особливим місцем. У жодному іншому Вісце не зміг би стати таким сильним. Але це зараз не головне.

— Даси мені меч? — спитав Вісце.

Погляд божественного лиса зупинився на ньому і спробував вивернути навиворіт, щоб подивитися на думки, але Вісце стиснув їх у точку і просто потерпів.

— Що ти задумав? — спитав бог.

— Не важливо, чи ти даси мені меч? Якщо зрозумієш, що я без нього не обійдусь, даси?

— Дам, ненадовго.

— Добре.

Вісце подумки посміхнувся.

Цей ідіотизм із порятунком світу давно треба було закінчувати. Так чи інакше. А не сидіти там цілу вічність, неквапливо збільшуючи популяцію вогненних магів.

І якщо для цього треба вкотре померти…

Навіть якщо доведеться померти по-справжньому, воно того варте. Вісце, насправді, завжди був тією ще мстивою сволотою. Тому й власника вбив, а зовсім не у спробі когось там звільнити та врятувати.

І зараз Вісце знову збирався мстити.

Цьому божественному лису, любителю виправляти свої помилки чужими руками.

Демону, що засів у Золотих Туманах.

Ідіоту-королю, що грається в безсмертя там же.

Та й, мабуть, усьому світу, що перетворився на своєрідну в'язницю. Цей світ давно пора добре струсити. Дати своєрідного стусана. А далі, як вийде.

— Відпочивай, скоро підеш. Все витрачене я повернути не зможу, — сказав божественний лис і кудись зник, наче розчинився в хаосі.

А Вісце заплющив неіснуючі очі і продовжив чи то спати, чи то згадувати. І цього разу сон-спогад був про знатну пиятику того дня, коли Вісце вручили білий плащ командира. Він тоді навіть не розумів радіти чи засмучуватися. Але командир із нього вийшов добрий. І був добрим цілих сімдесят років, а потім остаточно набридло і він пішов до Нижнього міста. Там було набагато цікавіше.

***

До столиці повернулися нічні вовки.

Ця новина практично миттєво облетіла все місто, причому, одразу, як тільки портові хлопчаки побачили, як на причал зійшло троє хлопців у формі зі срібними вовчими головами на рукавах.

Вовків спробували перерахувати, але рахували якось дивно, тому що в результаті ці підрахунки дуже сильно відрізнялися. Одні стверджували, що вовків був лише десяток. Інші клялися, що сотні, просто не всі були у формі зі срібними головами. Хтось впізнав когось і без форми. Або не впізнав, просто переконав себе.

А ось маги на тлі нічних вовків якось загубилися. І про них навіть у палаці майже тиждень знали лише кілька людей та одна примара.

Та й кому буде справа до якихось магів, якщо тут справжні нічні вовки?

І безліч людей одразу ж запідозрили, що молодий і, здавалося б, дурний імператор у якийсь незрозумілий спосіб зумів домовитися з Ловарі. В обхід усіх. Роблячи безпорадний та безпечний вигляд.

Ромула почали боятися.

І со-Яруну запідозрили, причому навіть у тому, що це він організував численні смерті колег і суперників. Спеціально вмовив їх зв'язатися з демонопоклонниками. Адже сам живий.

І со-Яруну стали щиро боятися.

Найрозумніші принишкли і вирішили поспостерігати, зачекати, що буде далі.

Найнетерплячіші почали придумувати страшні плани і вести поспішні переговори. Причому, якщо одні наївно вірили, що все ще не пізно позбавитися Ромула, а там можна і самим домовитися з вовками. То інші обговорювали те, як би влитися в ряди найвірнопідданіших з вірнопідданих, що за це виторгувати, а хтось навіть вибирав найкращу діву, і думав, як би її підсунути Ромулу в якості дружину.

Загалом двір розважався.

Тіваш теж розважався, виловлюючи та залякуючи різноманітних інтриганів. А заразом, і нацьковуючи їх один на одного за можливості. Щоб не нудьгували. А то від нудьги ще нароблять дурниць.

Сам імператор почувався дивно — у ньому полегшення та вдячність боролися з підозрілістю, недовірою та банальною ревнощами. І останнє з'явилося через те, що одна прекрасна діва дуже тепло вітала не надто молодого і зовсім не гарного чоловіка, який виявився одним із її вчителів. Ромул розумів, що це безглуздо, але нічого з собою зробити не міг. Просто тому, що відчував — цей чоловік сильніший, розумніший і точно мудріший. А сам він у порівнянні з ним просто хлопчик, який мало що вміє і розуміє. І це було сумно.

***

А на північ від Столичного острова йшов корабель. Швидко йшов, підганяємий магами так, ніби за ним хтось гнався.

Він обігнув пустельний острів Синіх Чайок, пройшов на відстані від двох архіпелагів, а потім на півдня завмер перед мертвою водою. Маги готувалися захищати корабель, на випадок, якщо дракони не захочуть слухати, чи захочуть слухати, просто не відразу. А двоє чоловіків стояли біля борту, дивилися на гладку, без жодної хвилі поверхню тихої води і тихо розмовляли.

— Не можу позбутися відчуття, що ми привернули до себе надто багато уваги, — говорив немолодий чоловік — Верт Риске, голова школи вогненних магів і власник храна з одним із найстаріших духів. Поїздку до драконів він, попри всю небезпеку цього заходу, сприймав як довгоочікувану відпустку. Улюблені учні примудряються щодня завдавати стільки неприємностей, що не кожен дракон зможе з ними тягатися. — Можна було з'явитися у столиці тихо та непомітно. Замаскуватися купцями, найманцями, та хоч кимось. А тут практично парад влаштували, щоб до кожного дійшло, що ми вирішили об'єднуватись та допомогти. Думаю, до Золотих Туманів воно теж скоро дійде.

— Обов'язково дійде, — підтвердив Каран Велівера.

— Ось. І що зробить безсмертний король, коли дізнається?

— Залежить від того, коли. Якщо він намагається прижитися в черговому тілі, можуть доповісти із запізненням на кілька днів і тоді він поспішатиме, намагаючись надолужити. І цілком здатний створити якусь дурість, наприклад спробувати скинути нам на голови всіх відловлених демонів. А якщо він здатний прямо зараз щось вирішувати, швидше за все, нічого робити не стане, спочатку подумає.