Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

— Чоловік, якого вбили минулої ночі, — це чоловік, відповідальний за вбивство дитини полковника Армстронґа.

Обличчя Арбатнота спохмурніло.

— Тоді, на мою думку, ця свиня заслужила те, що отримала. Хоча, я вважаю, краще би його повісили, чи посадили на електричний стілець.

— Отже, полковнику Арбатноте, ви віддаєте перевагу закону й порядку перед особистою помстою?

— Ну, не можна самому кровно мститися і колоти одне одного, як корсиканці чи мафія, — сказав полковник. — Кажіть, що хочете, але суд присяжних — це розумна система.

Пуаро хвилину чи дві глибокодумно дивився на нього.

— Так, — сказав він. — Я впевнений, це ваша позиція. Ну, полковнику Арбатноте, не думаю, що маю до вас ще якісь запитання. Є ще щось, що ви самі можете згадати про вчорашній вечір, що-небудь, що вас здивувало, або, скажімо, дивує вас тепер, коли ви про це згадуєте як підозріле?

На мить чи дві Арбатнот задумався.

— Ні, — сказав він. — Узагалі нічого немає. Якщо тільки… — він зам’явся.

— Так-так, продовжуйте, прошу вас.

— Ну, нічого особливого, — повільно сказав полковник. — Але ви сказали, що-небудь.

— Так-так. Продовжуйте.

— О, це нічого. Проста подробиця. Але, коли я повернувся у своє купе, помітив, що двері наступного купе, останнього…

— Так, номер 16.

— Ну, двері були не зовсім зачинені. І хлопець крадькома визирав ізсередини. Тоді він швидко зачинив двері. Звичайно, я знаю, у цьому немає нічого такого, але просто мені це здалося трохи дивним. Я маю на увазі, це досить часто буває, що хтось відчиняє двері та висуває голову, якщо хоче щось побачити. Але це було злодійкувато, тому привернуло мою увагу.

— Так, — із сумнівом сказав Пуаро.

— Я ж казав вам, що в цьому нема нічого особливого, — винувато сказав Арбатнот. — Але ви знаєте, як це — світанок, усе тихо, усе має зловісний вигляд — як детективна історія. Насправді це все дурниці.

Він підвівся.

— Ну, якщо я вам більше не потрібний.

— Дякую вам, полковнику Арбатноте, більше нічого.

Якусь хвилю солдат вагався. Його перша природна огида від допиту «іноземцями» випарувалася.

— Про міс Дебенгем, — досить незграбно сказав він. — Можете мені повірити, вона тут ні до чого. Вона pukka sahib.[55]

Він трохи зашарівся і вийшов.

— Що, — із цікавістю запитав докор Константін, — означає pukka sahib?

— Це означає, — сказав Пуаро, — що батько і брати міс Дебенгем вчилися в тій же школі, що й полковник Арбатнот.

— О! — розчаровано сказав доктор Константін. — Тоді це взагалі не має нічого спільного зі злочином.

— Точно, — сказав Пуаро.

Він упав у задуму, стукаючи пальцями по столу. Потім подивився вгору.

— Полковник Арбатнот курить люльку, — сказав він. У купе містера Ретчетта я знайшов йоржик для чищення люльки. Містер Ретчетт курив тільки сигари.

— Ви думаєте?

— Це поки що єдиний чоловік, який зізнався, що курить люльку. І він знав про полковника Армстронґа, а можливо, навіть був з ним знайомий, хоча не зізнається в цьому.

— Ви думаєте, це можливо…

Пуаро сильно похитав головою.

— Це просто неможливо — абсолютно неможливо — шляхетний, трохи нудний, щиросердний англієць ранить супротивника ножем дванадцять разів! Хіба ви не відчуваєте, друзі мої, наскільки це неможливо?

— Це психологія, — сказав мсьє Бук.

— І треба поважати психологію. Цей злочин має підпис і це точно не підпис полковника Арбатнота. Але тепер наша наступна бесіда.

Цього разу мсьє Бук не згадав італійця. Але він подумав про нього.

Розділ дев’ятий

Свідчення містера Гардмана

Останній пасажир першого класу, якого треба було допитати, — містер Гардман — був великим епатажним американцем, який сидів за одним столом з італійцем і камердинером. Він носив крикливий картатий костюм, рожеву сорочку, блискучу шпильку для краватки і, коли увійшов у вагон-ресторан, щось крутив язиком. У нього було велике, м’ясисте, дещо грубе, але добродушне обличчя.

— Доброго ранку, джентльмени, — сказав він. — Чим можу вам допомогти?

— Ви чули про вбивство, містер… е… Гардмане?

— Звичайно.

Він швидко відклав жуйку.

— Це наш обов’язок — опитати всіх пасажирів у цьому потягу.

— Усе гаразд. Думаю, це єдиний спосіб упоратися з цим завданням.

Пуаро зазирнув у паспорт, що лежав перед ним.

— Ви Сайрус Бетман Гардман, громадянин Сполучених Штатів, сорок один рік, виїзний продавець стрічок для друкарських машинок?

— О, так, це я.

— Ви прямуєте зі Стамбула в Париж?

— Так.

— З якою метою?

— У справах.

— Містере Гардмане, ви завжди подорожуєте першим класом?

— Так, сер. Фірма оплачує мої дорожні витрати.

Він кліпнув.

— Тепер, містере Гардмане, ми підходимо до подій минулого вечора.

Американець кивнув.

— Що ви можете розповісти нам про це?

— Точно що нічого.

— А, як шкода. Можливо, містере Гардмане, розкажете нам, що ви робили минулої ночі, починаючи з вечері?

Уперше американець, схоже, не був готовий з відповіддю. Нарешті він сказав:

— Вибачте, джентльмени, але хто ви? Просвітіть мене.

— Це мсьє Бук, директор міжнародної компанії спальних вагонів. Цей джентльмен — лікар, який оглядав тіло.

— А ви самі?

— Я — Еркюль Пуаро. Компанія залучила мене розслідувати цю справу.

— Я чув про вас, — сказав містер Гардман. — Хвилину чи дві він розмірковував. — Думаю, мені краще розказати все, як є.

— Звичайно, бажано, щоб ви розповіли нам усе, що знаєте, — сухо сказав Пуаро.

— Ви багато що сказали б, якби я щось таки знав. Але я не знаю. Як я сказав, узагалі нічого не знаю. Але я мав щось знати. І це болить мені. Я ж мав.

— Містере Гардмане, поясніть, будь ласка.

Містер Гардман зітхнув, витягнув із рота жувальну гумку і пірнув рукою у кишеню. У той же час уся його особистість, здавалося, зазнала змін. Він набув меншого сценічного образу і став реальнішою людиною. Резонансні назальні тони його голосу змінилися.

— Цей паспорт трішки фальшивий, — сказав він. — Ось хто я насправді.

Пуаро роздивлявся картку, яку йому дали. Мсьє Бук зазирнув через його плече.

Містер Сайрус Б. Гардман

Детективне агентство