Читати книгу - "Чотири сезони"

— Він був близьким другом, — погодився Енді. — Ми разом пройшли війну. Франція, Німеччина, окупація. Він був добрим другом. Знав, що це незаконно, але також знав, що в цій країні зробити фальшиве посвідчення особи дуже легко й цілком безпечно. Він узяв мої гроші — мої гроші, на які було сплачено всі податки, щоб ними не надто цікавилася податкова, — та інвестував їх від імені Пітера Стівенса. Це було в п’ятдесят першому. Сьогодні сума становить триста сімдесят тисяч доларів плюс якийсь дріб’язок.

Напевно, моя щелепа з глухим стуком упала на груди, бо він усміхнувся.

— Уяви собі всі ті компанії, у які люди хотіли б вкласти гроші з п’ятдесятого року, й у цьому переліку неодмінно будуть дві-три з тих, у які вклався Пітер Стівенс. Якби я не втрапив сюди, то на сьогодні нажив би вже сім-вісім мільйонів баксів. Був би в мене «ролс-ройс»… і виразка шлунка завбільшки з портативний радіоприймач.

Його руки опустилися на землю й стали перетирати її, шукаючи ще камінців. Рухалися вони невтомно й граційно.

— Я сподівався на краще, але готувався до найгіршого. Лише це й більше нічого. Фальшиве ім’я потрібне було, щоб зберегти той маленький статок, який мені вдалося врятувати. Я сховав картини, перетягнувши їх у безпечне місце подалі від шляху просування урагану. От тільки не знав, що ураган… що все це затягнеться так надовго.

Якийсь час я мовчав. У голові ніяк не вкладалося, що цей низенький худорлявий чоловік у тюремній сіряві поряд зі мною міг мати більше грошей, ніж начальник Нортон з усіма його схемами здатен заробити до кінця свого нікчемного життя.

— Коли ти сказав, що можеш найняти адвоката, ти точно не жартував, — зрештою промовив я. — Та за такі бабки ти Клеренса Дерроу[33] міг найняти чи хто там за нього може ниньки зійти. То чому не найняв, Енді? Господи! Та ти б звідси вилетів, як ракета!

Енді всміхнувся. Та сама усмішка торкала його губи, коли він казав мені, що в них із дружиною ціле життя було попереду.

— Ні.

— Та хороший адвокат витяг би малого Вільямса з Кешмена, навіть якби той вищав і опирався, — не вгавав я. Мене вже понесло. — Ти б добився нового слухання, найняв приватних детективів, щоб пошукали того Блетча, і дав би просратися Нортону. Енді, чому ні?

— Бо я сам себе перехитрував. Якби я простягнув руки до грошей Пітера Стівенса з-за ґрат, то втратив би все до останнього центра. Мій друг Джим міг би все організувати, але Джим помер. Розумієш, у чому проблема?

Я зрозумів. Ті гроші могли бути для Енді рятівним містком, але вони, справді, наче іншій людині належали. У принципі, так і було. І якби ті акції, у які їх вклали, раптом стали б втрачати свою цінність, Енді нічого не зміг би вдіяти, крім як спостерігати за їхнім стрімким падінням, день у день відстежувати його на сторінці цінних паперів у газеті «Прес-геральд». «Таке воно життя, важке й прекрасне», — подумав я.

— Реде, я тобі зараз розкажу, що й до чого. У містечку Бакстон є велика сіножать. Ти ж знаєш, де Бакстон?

Я сказав, що знаю. Зовсім поряд зі Скарборо.

— Точно. А на північному краю цієї сіножаті є кам’яна стіна, така, як у вірші Роберта Фроста. І десь біля підніжжя тієї стіни лежить камінь, що на сінокосі в штаті Мен здається геть недоречним. То шмат вулканічного скла. До сорок сьомого він правив за прес-пап’є на столі в моєму кабінеті. У ту стіну його вклав мій друзяка Джим. Під ним лежить ключ. Той ключ відмикає банківську скриньку в портлендському відділенні банку «Каско».

— Оце ти попав, — сказав я. — Коли вмер твій друг Джим, податкова мусила відімкнути всі його банківські скриньки. Через виконавця його волі, звісно.

Усміхнувшись, Енді постукав мене по скроні.

— Тямиш. Здається, у тебе там не желе. Але ми врахували можливість того, що Джим може померти, поки я парюсь на нарах. Та скринька — на ім’я Пітера Стівенса. Раз на рік адвокатська фірма, що стала виконавцем Джимового заповіту, надсилає в «Каско» чек, щоб сплатити оренду сейфа Стівенса.

У тому сейфі — Пітер Стівенс власною персоною — чекає, коли його випустять на волю. Його свідоцтво про народження, картка соціального страхування та водійські права. Так, права прострочені на шість років, бо шість років тому помер Джим, але їх елементарно відновити за п’ять доларів. Там його акціонерні сертифікати, муніципальні облігації, що не підлягають оподаткуванню, і щось із вісімнадцять облігацій на пред’явника, на суму десять тисяч доларів кожна.

Я аж присвиснув.

— Пітер Стівенс замкнений у банківському сейфі в банку «Каско» в Портленді, а Енді Дюфрейн — у сейфі в Шоушенку, — гірко всміхнувся він. — Око за око. А ключ, що відмикає сейф, гроші й нове життя, лежить під брилою чорного скла на сіножаті в Бакстоні. Оце я тобі розказав, Реде, а зараз скажу ще одне. Останні двадцять років, плюс-мінус, я з палкою цікавістю проглядав газети, шукаючи новин про якісь будівельні проекти в Бакстоні. Я все думаю, що одного дня прочитаю, як через те поле прокладають шосе чи будують нову лікарню широкого профілю або ж торговельний центр. Закатають моє нове життя під десять футів бетону чи викинуть у якесь болото з ковшем ґрунту.

— Господи Боже, Енді, — не подумавши бовкнув я, — коли все це правда, то як ти примудряєшся не збожеволіти?

Він знову всміхнувся.

— Поки що на Західному фронті без змін.

— Але можуть минути роки…

— Так і буде. Та, може, не так багато, як розраховує держава й начальник Нортон. Чекати так довго я не можу собі дозволити. Усе думаю про Зихуатанехо й той готельчик. Це все, що я хочу від життя, Реде. По-моєму, це не так уже й багато. Я не вбивав Ґлена Квентина, і своєї дружини теж, а той готель… я не забагато хочу. Хотіти плавати, і засмагати, і спати в кімнаті з відчиненими вікнами й відкритим простором… це не забагато.

Енді жбурнув камінці на землю.

— Знаєш, Реде, — недбало промовив він, — у такому