Читати книгу - "Ковдра сновиди"

ці сіромахи маджнун… Спершу я вжахнулась, уявивши такий союз, але царева дружина, сміхотлива бабця на ймення Мейя, регочучи з моєї фантазії, розказала, як воно було насправді. Як і інші кочівники, вони блукали пустелею, тільки от шукали маджнун не лише джерела води, але й джерела підземного вогню, котрим тамують спрагу джини. Так вони отримували особливі вміння, властиві духам, і були часи, коли плем'я «одержимих джинами» — саме це означає наймення їхнього роду — панувало над усією пустелею.

Ті часи, схоже, давно вже минули. Підземний вогонь якось воднораз вичерпався, джини відцуралися своїх послідовників, але манджнун, безвладні та упосліджені, все ж продовжували свої мандри безлюддям…

— Ми не можемо піти з пустелі, — сказав Шаддад. — Десь тут — наша втрачена домівка… Ми шукатимемо її, доки стане води в землі Руб аль Кхалі.

Цар підвівся з курної долівки і, підібгавши засмальцьованого халата, рвучко рушив наглянути, як-то його підданці вичісують обскубаних верблюдів. Цариця відпровадила його тужливим поглядом, та потім із посмішкою повернулася до мене:

— На відміну від нас, Шаддад бачив Ірам. Тоді ми ще не звалися «одержимими», тоді нас кликали «ніфілім», гіганти…

Я зиркнула на царя, котрий ледь діставав до пупа кульгавому верблюдові. Отже, гіганти. Стара знов щиросердо розсміялася, закотивши куривні очі, на денці яких танцювали сині жаринки. Еге, побачиш таке вночі, та ще й зненацька… Втім, я вже потихеньку почала звикати.

— Ви шукаєте цей… Ірам? — не вщухала моя допитливість. — А де це?

— А ніде! — пирхнула Мейя. — Ірам — це марево, тінь міста, якого ще не існує. Але тільки там — наша справжня домівка.

— Не існує? Та як же? Ви ж кажете, Шаддад його бачив?

— Тоді, коли ми ще були гігантами, — радо пояснила старенька. — Ірам майже існував — його от-от збиралися побудувати. Кожен із нас може бачити те, що вже майже є… Та відтоді, коли зникли джини, ми вже нічого й не бачимо. Але продовжуємо шукати.

Дивовижна цілеспрямованість, подумалося мені — не полишати справи, навіть коли упевнений, що будь-які зусилля марні. Але ж, зрештою, і я нічим не краща! Мені раптом стало гірко до крику — за останні кілька тижнів, поки я волочилася пустелею, мені геть відпекло всі жалобні думки про грядущу кончину… Що, як я не знайду в Єрухаломі ніякого Князя перевертнів? Що, як то був несмішний Далетів жарт?

Тим часом Мейя, крекчучи, підвелась і повідомила, що настав час готувати бургуль. Не те щоб я знала, що то, до біса, таке за бургуль, але запропонувала допомогти — ввічливості заради. Цариця трохи повагалася, та, схоже, я не викликала в неї достатньої довіри для такої відповідальної справи. Отож, отримавши люб'язну відмову, я попленталася гуляти навколо табору.

Табір був усього лише невеличкою втоптаною площиною, що тулилася до крихких пустельних скель. Втім, ці скелі виявились особливими: їхній камінь мав властивість накопичувати воду, про що свідчили кволенькі патьоки вологи та звитяжні пальми, що, скоцюрбившись, мостились у розколинах. Що ж, кожен намагається вижити, як уміє…

Цікаво, хто ж такі оті перевертні? У нас перевертнями кликали вовкунів, що крали овець із пасовищ. Хоч, напевне, їх вигадали меткі чабани, котрі були недогледіли яку овечку, накидавшись квасного. Я запитала в Шаддада — той заусміхався, повідомивши: перевертні — повсюди, особливо ж якщо зазирнути в чисте джерельце погожого дня. Так то ж залежить іще, хто зазиратиме, чмихнула я. Отож-бо й воно, сказав Шаддад. Словом, розумій собі, як знаєш…

Вечоріло, а отже, наближався час мого відбуття до Єрухалому. Притулившись до самотньої скелі, я недвижно спостерігала, як відходив день, волочачи за собою курний поділ бузкового присмерку; один за одним виринали на поверхню неба білясті вогники зір. Аж тут я вгледіла щось чужорідне — тінь, що впала на прозорий підбій сутінків. Тінь наближалася, хрускаючи жорствою, і за якусь мить я розгледіла її потворні обриси: нелюдське лице з довгими іклами, по-вовчому зігнута постать, вбрана, тим не менш, у дорогий гаптований халат, на поясі якого метелявся мідний каламар. Узрівши мене, потвора завила так пронизливо, що я мимохіть затулила долонями вуха. Потвора рушила в моєму напрямку, бурмочучи щось немовби навіть римоване — ця остання обставина чомусь настрашила мене найгірше. Тепер уже заволала я, і, певно, кинулась би навтьоки, якби поряд не виник роздратований Шаддад:

— Знову виліз, ґуль проклятий! — злостиво кинув він і тут-таки пробурчав щось по-тутешньому: — Бісмілля-ахі арки-ик'я!

«Ґуль проклятий» відскочив наче від вогню і, жалібно заскавучавши, пошкандибав собі геть.

— Що то б-було? — запитала я. — Перевертень?

Шаддад чмихнув глузливо:

— Оце ще! То — ґуль, упир… Колись був собі божевільний поет, а тепер — не менш божевільний мрець. То Ебмі його розбуркав, коли вивчав замовляння Мертвих Імен, то тепер-от здихатись не можемо…

Он, значить, чим у них діти бавляться! Виходить, іще невідомо, кого від кого я рятувала тоді в каравані! Чаклуниська, що знаються з мерцями — згадала я Джумині слова. От би, либонь, втішився, бідака…

Втомлено стенувши плечима, цар почвалав до єдиного намету, з боку котрого вже линув запах чогось їстівного — певно, дозрівав обіцяний бургуль. Я подалася назирцем, сподіваючись і собі на дещицю наїдку: щойно тепер я усвідомила, як немилосердно скрутило мені нутра від голоду.

Маджнун сиділи навколо вогнища: замурзані смугасті халати, чорні порепані підошви, бляклі скельця дешевих оздоб, куривні провалля очниць на змарнілих обличчях. Мені запропонували присісти поряд, вручивши порожню череп'яну мисочку. Шаддад став навколішки коло казанка з варивом і почав говорити значуще й ритмічно незнайомою мені мовою мешканців землі Сахнех: «іннахула юхіббу альмуа-атадіна…»

— Думаєш, молиться? — штовхнула мене ліктем Мейя, лукаво зблискуючи блакитними іскрами.

— А як ні, то що? — пошепки спитала я.

— Нагадує… То слова з Книги, котрій вклоняються послідовники Ілли. Ми мусимо пам'ятати: між нами не буде згоди. Ніколи, доки стане води в землі Руб аль Кхалі… Ілла не любить тих, хто порушує кордони. Це — про нас.

— Ви порушуєте кордони? — уточнила я.

Мейя заусміхалася:

— З того й живемо!

Щойно Шаддад зачерпнув вариво своїм полумиском, інші маджнун дозволили й собі по скромній пайці. Бургуль був тим, що в нас, либонь, назвали б мамалиґою, хоч і більш гострий, приправлений димом і пряним духом трав. Так чи інак, це було значно смачніше за те, що перепадало мені в каравані, тож у мене були всі підстави для задоволення життям — аби ж лишень йому тривати довше ніж обіцяно…

Завершивши трапезу, маджнун розібрали по кухлю запашного трав'яного