Читати книгу - "Чорнильна смерть"

— Він безперечно в неї, ти побачиш! — аж захлинався від збудження Якопо. — Бальбулюс — дуже вправний брехун, найкращий передусім тоді, коли бреше задля моєї матері! Але, брешучи, посмикує собі рукави й дивиться ще зарозуміліше, ніж завжди. Дід навчив мене приглядатися до таких речей.

Солдати коло дверей глянули, запитуючи очима, на свою господиню. Але Віоланта не зважала на них. Вона прислухалася, і, коли крізь двері долинув другий голос, Мо вперше побачив страх у її таких відважних очах. Він і сам упізнав той голос, хоча досі чув його тільки крізь гарячковий туман, і його рука схопилася за ніж, захований у поясі. Воронів голос деренчав так, ніби вогонь, із яким він грався вкрай невправно, колись попалив йому голосові зв’язки. «Його голос — немов засторога, — казала колись про нього Реза, — засторога проти його гарненького личка й вічного усміху».

— Ну-ну, ти, Якопо, хитренький хлопчик! — Чи почув малий іронію в тих словах? — Але чому ми йдемо не до покоїв твоєї матері?

— Бо вона не така дурна, щоб вести його туди. Моя мати хитра, набагато хитріша за вас усіх!

Віоланта підійшла до Мо і взяла його за руку.

— Сховай ніж! — шепнула вона йому. — Сойка не загине в цьому замку. Я не хочу чути ту пісню. Ходи зі мною.

Вона кивнула солдатові, який стояв за Мо, — високому юнакові з широкими плечима, що тримав свого меча так, наче не дуже часто користався ним, — і квапливо пішла поміж кам’яних трун, і то так упевнено, наче не вперше була змушена ховати когось від свого сина. Під склепінням стояло кільканадцять трун. На більшості лежали заснулі кам’яні постаті, з мечем на грудях, собачкою в ногах, мармуровою або гранітною подушкою під головою. Віоланта поспішала, навіть не дивлячись на них, і зупинилася перед труною, скромне віко якої тріснуло якраз посередині, немов мрець, що лежав у ній, колись ударив по ньому.

— Якщо Сойка не тут, полякаємо трохи Бальбулюса, га? Підемо назад до нього, і ти пустиш вогонь, щоб він лизнув його книжки! — Якопо вимовляв ім’я Бальбулюса з такими ревнощами, ніби говорив про старшого брата, якому віддавала перевагу мати.

Обличчя молодого солдата почервоніло від напруги, поки він зсунув убік нижню половину віка. Мо заліз у саркофаг із ножем у руці. Мерця там не було, але Мо все одно затамував віддих, випроставшись у холодній тісній заглибині. Труну, безперечно, було призначено для якогось невисокого чоловіка. Невже Віоланта викинула звідти його кістки, щоб ховати своїх шпигунів? Коли солдат знову поставив на місце розбите віко, пітьма була майже повна. Тільки через кілька дірочок, що формували візерунок квітки, всередину заходило трохи світла й повітря. Мо, дихай тихесенько. Він затис у руці ножа. На жаль, жодним кам’яним мечем, що їх тримали в руках мерці, годі було скористатися. «Ти вважаєш, що варто ризикувати своєю шкурою задля кількох розмальованих козячих шкур?» — запитував його Батист, коли він просив його пошити йому вбрання і пояс.

Ох, Мортимере, який ти дурень! Хіба ти не відчував, який цей світ небезпечний? Але ті розмальовані козячі шкури виявились напрочуд гарні.

Стукіт у двері. Гуркіт засува. Виразно долинають голоси. Кроки… Мо спробував роздивитися що-небудь крізь дірочку, але бачив тільки іншу труну і чорний поділ Віолантиної сукні, що зник, коли вона пішла. Ні, очі не допоможуть йому. Мо опустив голову на холодний камінь і слухав. Як гучно він дихає. Чи створює він якийсь підозрілий шум серед мерців?

«А що, як Ворон об’явився саме тепер аж ніяк не випадково? — запитував він себе. — А що, коли Віоланта чекала тільки на нього? „Не кожна донька любить свого батька“. А що, коли Бридка таки хоче зробити батькові особливий подарунок? Дивись, кого я піймала для тебе. Сойку. А вирядивсь, як ворона. Невже він думав, ніби когось одурить?»

— Ваша Високосте! — Воронів голос лунав під склепінням так, немов він стояв коло самої домовини, де лежав Мо. — Вибачте, що ми порушили вашу жалобу. Але ваш син неодмінно хотів, щоб я зустрівся з одним гостем, якого ви приймали сьогодні. Він гадає, ніби то мій давній і дуже небезпечний знайомий.

— Гостем? — Віолантин голос був не менш холодний, ніж камінь під головою Мо. — Тут єдиний гість — смерть. Небагато користі — попереджати про неї.

Boрон моторошно засміявся:

— Ні, звісно, ні, але Якопо розповів мені про відвідувача з плоті і крові, якогось палітурника, високого, з темним волоссям…

— До Бальбулюса сьогодні приходив один палітурник, — перервала його Віоланта. — Бальбулюс давно шукав кого-небудь, що більше тямить у цьому ремеслі, ніж палітурник з Омбри.

Що це за звуки? Звичайно. Якопо стрибає по керамічних плитках підлоги. Вочевидь пустує, як і всі діти. Стрибки наблизились. Яка велика спокуса — взяти й підвестися. Важко лежати й не рухатися, немов справжній мрець, тоді як ти ще дихаєш. Мо заплющив очі, щоб не бачити камінь навколо себе. Дихай, Мортимере, якомога тихіше, нечутно, як феї.

Стрибки припинилися десь зовсім близько.

— Ти заховала його! — Голос Якопо линув до Мо, ніби звертався тільки до нього. — Вороне, може, огляньмо домовини?

Ця ідея, здається, дуже спокушала малого, але Ворон нервово засміявся:

— Ні, в цьому немає потреби, якщо розповісти твоїй матері, з ким вона має справу. Цей чоловік може бути тим самим палітурником, якого так розпачливо шукає ваш батько.

— Сойка? Сойка тут, у замку? — у голосі Віоланти звучав такий подив, що й сам Мо повірив у нього. — Аякже! Я завжди казала батькові: коли-небудь цього розбишаку занапастить його власна відчайдушність! Не кажи нічого Миршавцеві! Я сама хочу піймати Сойку, щоб мій батько нарешті зрозумів, кому належить трон Омбри! Ти посилив охорону? Ти послав солдатів до Бальбулюсової майстерні?

— Гм, ні… — вочевидь розгубився Ворон. — Я думаю… В Бальбулюса його вже немає, він…

— Що? Йолопе! — Віолантин голос став суворий, як у батька. — Треба опустити в брамі опускні ґрати. Негайно! Коли батько дізнається, що Сойка був у цьому замку, в моїй бібліотеці, і просто поїхав звідси… — Скільки погрози звучало в її голосі, що лунав у холодному повітрі. Атож, вона розумна, її син мав слушність.

— Сандро! — Напевне, то один з її солдатів. — Скажи варті на головній брамі опустити ґрати. Нехай ніхто не виходить із замку. Чуєш, ніхто! Я лише сподіваюся, що ще не пізно! Якопо!

— Що? — У дзвінкому голосі вчувалися страх і впертість — і крапелька недовіри.