Читати книгу - "Чорнильне серце"

— Отут, — мовив він. — Каприкорнове село якраз отут.

Елінор стала поруч із ним і поглянула йому через плече на карту.

— У Ліґурії, — сказала вона. — Атож. Дозвольте запитати: а як те село називається? Каприкорнія? — Вона вп'ялася поглядом у його обличчя, немовби хотіла зробити рубці на ньому ще глибшими.

— Воно ніяк не називається. — На погляд Елінор Вогнерукий відповів неприхованою антипатією. — Колись село, мабуть, і мало назву, але її вже давно всі забули — ще доти, як Каприкорн звив там собі кубло. На цій карті ви села не знайдете, та й узагалі на жодній. Для світу воно — всього-на-всього нагромадження розвалених будиночків, туди веде дорога, яка й назви не варта.

— Гм. — Елінор схилилася над картою ще нижче. — Я в тих краях ще зроду не бувала. Ось у Генуї якось була. І придбала там в одного букініста чудовий примірник «Аліси в Країні Див» — у непоганому стані й за половину ціни, якої книжка варта. — Тітка звела запитливий погляд на Меґі. — А тобі подобається «Аліса в Країні Див»?

— Не дуже, — мовила дівчинка і втупилася в карту.

Елінор похитала головою, дивуючись дитячій нерозважливості небоги, і знов обернулася до Вогнерукого.

— А що той Каприкорн робить іще, крім того, як викрадає книжки й батьків? — запитала вона. — Якщо я правильно зрозуміла Меґі, ви досить непогано його знаєте.

Вогнерукий опустив очі й провів пальцем уздовж річки, що синьою стрічкою звивалася на тлі зеленого й блідо-коричневого кольорів на карті.

— Річ у тому, що ми з ним — з одного села, — сказав він. — Крім цього, нічого спільного в нас більш немає.

Елінор дивилася на нього так прискіпливо, неначе хотіла просвердлити поглядом йому дірку в лобі.

— Одне викликає в мене подив, — промовила вона. — Мортимер хотів сховати «Чорнильне серце» від Каприкорна в надійному місці. Навіщо ж тоді він привіз книжку до мене? Адже так він, власне, сам потрапив йому до лап!

Вогнерукий знизав плечима:

— Ну, мабуть, він вважав, що ваша бібліотека і є та надійна схованка.

У голові Меґі ворухнувся спогад — спершу дуже невиразний, але потім минулі події раптом постали перед її очима так чітко, мов ото картинка в книжці. Дівчинка побачила, як Вогнерукий стоїть біля їхнього мікроавтобуса перед ворітьми, і їй навіть здалося, ніби вона чує його голос…

Меґі злякано зиркнула на нього й промовила:

— Але ж ти сказав батькові, що Каприкорн живе на півночі! Mo ще зумисне перепитав тебе, і ти підтвердив, що цілком у цьому впевнений.

Вогнерукий мовчки розглядав свої нігті.

— Ну, так, звісно… І загалом, це правда, — нарешті озвався він, не дивлячись ні на Меґі, ні на Елінор. Він і далі не зводив очей зі своїх нігтів. Нарешті пошкріб светра, немовби там була якась огидна пляма, і хрипким голосом повів далі: — Ви мені не вірите. І я вас… розумію. Але я не збрехав! У Каприкорна дві штаб-квартири й ще кілька невеликих криївок — на той випадок, якщо в нього загориться під ногами земля чи якщо комусь із його людей доведеться залягти на дно. У теплу пору року Каприкорн зазвичай сидить переважно на півночі, а на південь перебирається аж у жовтні. Але цього року він, схоже, має намір перебути на півдні й літо. Звідки мені знати? Може, на півночі він ускочив у халепу з поліцією… Може, має якісь справи на півдні й мусить подбати про них особисто… — В його голосі вчувалась образа — майже як у хлопчика, котрого несправедливо в чомусь звинуватили. — Так чи так, а його люди повезли батька Меґі на південь, я сам бачив, а всі важливі справи Каприкорн залагоджує саме на півдні, якраз у тому селі. Там він почувається, як ніде, в безпеці. Там він ще ніколи не мав клопоту з поліцією, там він може поводитись як такий собі маленький король, немовби весь світ належить йому. У нього там свої закони, там він виношує плани й може робити, що йому заманеться. О, про це його люди вже подбають! Повірте мені, вони своє діло знають!

Вогнерукий посміхнувся. Це була гірка посмішка. «Ох, якби ви тільки знали… — здавалося, промовляла вона. — Але ж ви нічого, анічогісінько не знаєте! І нічого не розумієте».

Меґі відчула, як усередині в неї знов розповзається чорний страх. Його причиною було не те, що Вогнерукий казав, а те, що він замовчував.

Так само було, схоже, на душі і в Елінор.

— О Господи, та годі вже вам говорити загадками! — Її різкий голос немовби підтяв страху крила. — Питаю ще раз: що робить той Каприкорн? Чим він заробляє собі на життя?

Вогнерукий згорнув на грудях руки.

— Від мене ви більш нічого не почуєте. Спитайте в нього самого. Уже те, що я привезу вас до його села, може коштувати мені голови. Щоб я жартував із самим чортом і розказував вам про Каприкорнові оборудки?! — Він покрутив головою. — Ні! Я попереджав батька Меґі, я радив йому привезти Каприкорнові книжку самому, доброхіть, але Мортимер про це й слухати не хотів. Якби я його не попереджав, Каприкорнові люди розшукали б його вже багато раніше. Запитайте ось у Меґі! Вона чула, як я його застерігав! Гаразд, я сказав йому не все, що знав. То й що? Я взагалі намагаюся розмовляти про Каприкорна якомога менше, уникаю навіть про нього згадувати. Але повірте мені: як тільки ви з ним познайомитесь, ви будете такої самої думки.

Елінор поморщила носа: мовляв, таке припущення — курям на сміх, про нього й балакати не варто.

— Либонь, ви не скажете мені й про те, чому він так затято полює на цю книжку, еге ж? — промовила вона, згортаючи карту. — Він що — колекціонер чи щось таке?

Вогнерукий провів пальцем по краю стола.

— Я скажу тільки ось що: Каприкорн хоче мати цю книжку, й тому ви повинні її віддати. Я сам був свідком того, як Каприкорнові люди чотири дні й чотири ночі стовбичили перед будинком одного чоловіка лише тому, що Каприкорну сподобався його собака.

— І він запопав того собаку? — тихо запитала Меґі.

— Ну звісно, — відповів Вогнерукий і звів замислений погляд на Елінор. — Повірте, коли в тебе під дверима