Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

Анна довго сиділа на камені, згадуючи ту розмову Потім вийняла аркуш з торбинки й ще раз перечитала вірш.

Глянула в бік Розбійницького дому. Він ледь виднівся у непроникній темряві поміж велетенськими деревами. Анна відчула неймовірну втому, уявляла собі Йорґена, який спить у своєму ліжку, під теплою ковдрою. А може, й не спить. Може, думає про неї. Якщо вже знає про обрізану косу…

Анна так втомилася, так страшенно втомилася… Вона обійшла камінь і лягла поспати, притулившись до нього спиною. Під голову — замість подушки — підмостила торбинку. Камінь здавався майже теплим. Уявила собі, що то стіна, стіна біля ліжка в Розбійницькому домі.

Лежала так довго-довго.

Може, й засинала час від часу.

Та раптом почала дуже мерзнути. Так мерзла, аж трусилася. Знову пересіла з мокрої землі на камінь. Нараз помітила, що темрява вже не така густа, виразно проступили дерева й Розбійницький дім.

Анна вже не боялася, аніскілечки. Бо всю ніч пробула в Розбійницькому саду й нікого там не побачила, ні примар, ні розбійників.

Анна думала про Павлову, маленьку Павлову Рюґе, яка спала в своєму ліжечку, яка, можливо, колись стане балериною. Як справжня Павлова! Та, що своїм танцем змушувала всіх плакати… Якби ж то Анна вміла так танцювати, щоб розворушити Йорґена своїм танцем до сліз!

У голові роїлися думки про все, що трапилося, про обстрижену косу… Думала, що тепер, мабуть, не матиме друзів і залишиться геть самотньою. Бо ніхто не захоче водитися з обстригачкою кіс.

Кров стигла в жилах від холоду. Анна встала з каменя і трохи пострибала, щоб зігрітися.

Чи то й собі втекти до Франції?

Але вона не могла покинути Уле й маленьких сестричок! Думаючи про сестричок у квітастих піжамках і про Уле в смугастій піжамі, які затишно спали в теплих ліжках; про Уле, який видер сторінку з підручника, щоб подарувати їй вірш про Рюґе, — Анна збагнула, що нікуди їй не хочеться утікати, навпаки, хочеться завжди бути разом з близькими.

Вона знову перечитала вірш. То була така гарна поезія, вона майже повірила знову, що Йорґен кохає її і тремтить від кохання. Може, вона так натхненно продекламує вірша, що він прокинеться й заплаче від зворушення?

Розбійницький сад був огорнений незвичайним, сіруватим серпанком.

А може, заспівати пісеньку про едельвейс, щоб він прокинувся і заплакав? Голосно й ніжно заспівати під його вікном?

Треба трохи повправлятися… Вона пройдеться Розбійницьким садом, огорненим дивним, сіруватим серпанком, і потренується у співі.

Анна підійшла до будинку. Під стіною стояв Йорґеновий велосипед, гарний червоний велосипед. Анна підступила ще ближче, торкнулася сідла. Може, проїхатися на ньому? Посидіти в сідлі, у якому він сидів?

Анна сіла в сідло, відштовхнулася від стіни, але забула, що велосипед на замку! Анна гепнула на землю — вам, бах, бабах — голосно зойкнула з переляку, і її зойк розітнув німотну тишу світанку. Вона добряче вдарилася…

Від страху похололо все тіло, дівчинка лежала, не ворушачись. Знову все зруйнувала!

Зсередини будинку долинули звуки, хтось відчинив вікно. Вона все зруйнувала!

— Привіт!

То був Йорґен. Його голова звисала з вікна на другому поверсі. Світле волосся сторч на всі боки. Анна розбудила його своїм зойком.

— Привіт! — відповіла Анна так тихо, що він, мабуть, і не розчув.

— Що ти тут робиш? — запитав Йорґен, зовсім не сердито. Він говорив пошепки, щоб нікого не розбудити в будинку.

— Я тут була всю ніч…

— Усю ніч?

— Угу…

— Навіщо?

Анна не знала, що на це відповісти. Вона підвелася, прихилила велосипед до стіни й обтріпала одяг.

— Я обстригла косу Еллен…

— Знаю.

— Знаєш?

— Так. Усі знають…

— Ойой! — плач знову підкотився до горла і вже рвався з рота. Усьому кінець — більше вона не має друзів!

— Їй пасує.

— Що-о? — сторопіла Анна.

— Їй пасує, дуже навіть пасує!

— Справді? — Анні затремтів голос.

— Еге ж!

Йорґен не сердився, нітрохи не сердився. Він усміхався.

— Так усі вважають.

— Направду? — Анні відлягло на душі. Може, усе не так вже й жахливо?

— Коротка зачіска їй личить більше, ніж «кінський хвіст».

— Ти так гадаєш?

— Так…

На якийсь час обоє замовкли, але Йорґен не зачиняв вікно. Він дивився на неї. Анна міцно стискала себе руками, щоб зігрітися.

— Може, зайдеш? — запитав він.

— А як?

— Щоб потрапити до кімнати на другому поверсі Розбійницького дому, достатньо видряпатися на дерево й переступити з гілки на підвіконня — ніхто й не помітить…

А й справді… Анна підійшла до великого дерева й почала дряпатися нагору; дуже обережно, бо цим деревом ще ніколи не лазила.

— Мені треба зателефонувати мамі й татові, — сказала вона. — Вони, мабуть, дуже хвилюються.

— Звичайно…

— Доведеться зізнатися, що всю ніч пробула в Розбійницькому саду.

— Доведеться… — Йорґен пильно глянув на Анну. — Справді, усю ніч?

— Так.

Йорґен нахилився до Анни й прошепотів:

— А примар бачила? Або вбивцю?

— Ні!

— Нікого?

— Нікого.

— Зовсім-зовсім нікого?

Анна заперечно похитала головою. Вона вже долізла до вікна й вмостилася на гілляці навпроти Йорґена.

Йорґен усміхнувся, на все личко засяяв усмішкою. Він простягнув Анні руку. Вона взялась за його руку й перемахнула через підвіконня у Йорґенову кімнату.

— Я так і знав, — сказав Йорґен. — Тепер ми маємо доказ, що примар не існує!

«Так, — подумала Анна. — Тепер ми маємо цьому доказ! Ми…»