Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

і хоча професійного досвіду мені не позичати, але в таких от буденних справах я ще гублюсь. Якийсь парадокс, але це справді так, хоча й не слід шукати тут якоїсь містики. Ось і тепер сиджу, як зурочений, не знаю, що сказати дівчині, чим її втішити. Зрештою, хай наплачеться досхочу, гадаю, це не потриває довго. А я тим часом огляну покій. Стандартні меблі ледве вміщуються на неповних вісімнадцяти квадратних метрах площі. Зліва двері — мабуть, ведуть на балкончик. Праворуч від мене, над невеличкою етажеркою з книжками, висить портрет Петронели, намальований вуглиною, безперечно, рукою того ж таки Крістіана Лукача; він трохи інший, ніж знайдений у мансарді. Тут художник схопив трохи засоромлений, опущений додолу погляд своєї коханої, густе довге чорне волосся майже наполовину приховує обличчя… Неподалік, біля етажерки, помічаю медичну торбину. «Шприц!» — блискавично пригадується металева коробка, знайдена на даху мансарди.

Сухо запитую:

— Коли ви дізналися?

Намагаюся говорити так, щоб не порушити жалобного душевного настрою Петронели Ставру. Дівчина підводить голову, показуючи своє вродливе, трохи довгобразе обличчя, — воно ніби й таке і ніби не таке, як на портреті.

— Три чи чотири години тому. — В неї червоні, заплакані очі. — До мене на перерві на факультет заходив його двоюрідний брат… Від нього й довідалася… — Підносить хустку до очей і шепоче: — Я не вірю в це, боже!

— Від Тудорела Паскару?

Вона здригається, певно, здивована моєю обізнаністю.

— Ви знайомі з ним? Так, він приніс мені звістку. Це правда, що Крістіан не залишив ніякого прощального листа?

Киваю їй головою і прошу дозволу закурити. Петронела підводиться — вона висока на зріст, з тонким і гнучким станом. Бере з підлоги попільничку, вибачається і йде в передпокій, звідки двері ведуть на кухню й у ванну. Оскільки кімната освітлена сонцем, а в передпокої морок, мені не вдається помітити, куди вона вийшла. Дівчина швидко повертається з порожньою попільничкою, ставить її на бильце крісла, праворуч від мене, знову присідає на ліжко. Я дістаю з кишені коробку сигарет «Снагов».

— Курите?

— Ні, дякую. — її квола мова зараз дуже контрастує із здоровим виглядом юної, але вже зрілої жінки.

«Отже, не курить, — подумки збираю інформацію. — Тоді хто ж наповнив попільничку недопалками сигарет «Кент»? Довгенько треба було йому побути в цих стінах, щоб наповнити її! Безперечно, тут був не хто інший, як її новий приятель, про якого згадував художник Братеш».

— Ви кохали Крістіана Лукача? — запитую несподівано для себе зовсім не те, що я намислив був заздалегідь. Дурнішого запитання не придумаєш, але сказаного вже не повернеш.

Проте відповідь дівчини виявляється сюрпризом для мене: її слова свідчать, що Петронела Ставру аж ніяк не пригнічена моєю присутністю.

— Пробачте, будь ласка, це і є мета вашого візиту?

Вона дивиться на мене крізь сигаретний дим і, певно, розуміє недолугість мого запитання.

— Так, — підтверджую я.

— Чому вас це цікавить?

«Еге, дівчина не тільки вродлива, але й собі на умі, — відзначаю подумки. — Не так-то легко погодиться вона розмовляти на інтимні теми, хоч би й наодинці з капітаном міліції!»

— А тому, що Крістіан Лукач не залишив прощального листа, аби пояснити свій згубний крок.

— І яким же правом ви домагаєтесь пояснень під мене?

Зізнаюсь, я не чекав од неї такої мови, тим більше, що в її голосі не лишилося й сліду від утоми чи знемоги. Я мало не розгубився.

З погляду закону я не мав жодного права ходити до неї додому й ставити такі запитання. Лише прокурор має таке право, та й то, коли вже встановлено факт самогубства. Мені ж іще треба довести, що це було: самогубство чи вбивство. І діяти, виходячи з двозначності випадку. Розмовляти з нею про самогубство, а думати про те, що Крістіан Лукач міг стати жертвою злочину. Але говорити про злочин можна буде тільки після досліджень у лабораторії коробки зі шприцом. Ось чому мій візит сюди не зовсім офіційний, і я мушу визнати це вголос:

— Знаєте, я був там, у мансарді, й знайшов у течці ваш портрет, намальований Крістіаном Лукачем… — Я замовкаю на півслові. Ми з нею ніби переслідуємо одну й ту саму мету: виявити силу і слабкість кожного з нас…

Несподівано для мене вона пропонує:

— Може, вип’єте щось? Коньяку? Мартіні?

Судячи з інтонації, вона змирилася з доконечністю розмови зі мною. Я вибираю коньяк. Бар вмонтовано прямісінько в книжкову стінку «Дана», і я вільніше вмощуюся в кріслі, спостерігаючи за Петронелою Ставру в ролі гостинної господині. Краєм ока помічаю, що бар ущерть заповнений пляшками з чужоземними етикетками, які декому й не снилися: «Енессі», «Метакса», «Джонні Уокер», «Мартіні». Звідки у неї смак до дорогих і вишуканих трунків? І скільки ж це треба грошей, щоб задовольнити цей смак? Хоча, можливо, цей бар — власність товариша Радована, нашого торгпреда за кордоном?

Студентка наповнила дня келишки коньяком «Енессі», поставила їх на металеву тацю, а саму тацю на килим біля моїх ніг. Мабуть, так заведено обслуговувати тут. Беру келишок і ловлю ніздрями приємний аромат.

— Пийте, будь ласка, — припрошує вона.

Пригублюю коньяк. Божественний напій. З того, як вона підносить келишок до губів і сьорбає ковток за ковтком, роблю висновок, що юна господиня не цурається чарки.

— А все ж мені невтямки, що вам потрібно від мене, — допитується Петронела. — Що вам сказати? Скоро рік, як ми розлучилися.

Тепер її голос цілком відповідає її виглядові — молодої, вродливої і здорової жінки.

— Чому ви розлучилися?

Вона відповідає не зразу. Випиває до дна коньяк, хвильку сидить у задумі, з очима, втопленими в порожнечу. Напевне, Крістіанові Лукачу довелося безліч разів ловити її блудний погляд у такій позі. В неї обличчя, що ніби аж проситься на полотно.

— Кожна річ має свій початок і свій кінець. І наше кохання не виняток із цього правила, — пояснює вона тоном, з якого ясно, що випитувати далі — марна річ.

Вона й далі дивиться на мене. Чекає на мою реакцію.

Я намагаюсь говорити тепло, щиро, уникаючи офіційного, діловитого тону.

— Йдеться про дружбу, кохання, тобто не речі, а почуття…

— Я вжила це слово як символ…

— … жоден символ не пояснить, чому ви розлучилися… і чи зосталися друзями, чи… чужими людьми. — В мене з язика мало не зірвалося слово «ворогами».

Вона, проте, дівчина здогадлива:

— Домнуле![4]

— Ви комсомолка? — може, вона хоч з мого натяку зрозуміє, що для мене більше підходить слово «товаришу», а «домнуле» — «пане» зі святого письма.

Збита з пантелику моїм