Читати книгу - "Карибська таємниця"

— Заспокойтеся, — сказав Дейвентрі. — Заспокойтеся. Про кого ви говорите?

— Я скажу вам, про кого я говорю. Я говорю про дружину боса. Про місіс Кендел. Я говорю про неї. Вона з ножем у руці, і вона виходить у темряву. Це було до вечері — назад вона не повернулася.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗСЛІДУВАННЯ ТРИВАЄ

I

— Ми можемо поговорити з вами, містере Кендел?

— Звичайно. — Тім підвівся з-за свого письмового столу. Він відсунув убік якісь папери й показав на стільці. Обличчя в нього було стомленим і змученим. — Як ваші успіхи? Ви чогось досягли? У цьому місці ніби оселився фатум. Люди більше не хочуть тут жити, вони ходять і розпитують про розклад авіарейсів. А як усе тут добре починалося. О Боже, ви не можете зрозуміти, що це місце означає для мене й для Молі. Адже ми вклали сюди все, що мали.

— Ви опинилися в тяжкому становищі, я знаю, — сказав інспектор Вестон. — Не думайте, що ми вам не співчуваємо.

— Якби хоч усе прояснилося швидко, — сказав Тім. — Ця клята дівчина Вікторія — о, я не хочу сказати про неї нічого поганого. Вона була добра дівчина. Але ж — її смерть, певно, пояснюється якоюсь дуже простою причиною, якоюсь інтрижкою чи любовною зрадою. Можливо, її чоловік…

— Джім Елліс не був її чоловіком, проте вони жили разом і стосунки між ними здавалися дуже добрими.

— Якби хоч вам пощастило розслідувати цю справу швидко, — сказав Тім знову. — Пробачте мені. Ви хотіли поговорити зі мною, розпитати мене про щось.

— Так. Про вчорашній вечір. Згідно з медичними даними, Вікторію було вбито десь між пів на одинадцяту й північчю. Алібі за наявних тоді обставин установити важко. Люди пересувалися в усі боки, танцювали, відходили від тераси. Довести чиюсь непричетність важко.

— Певно, що так. Але невже ви прийшли до висновку, що Вікторію вбив хтось із постояльців готелю?

— Хай там як, а ми повинні дослідити таку можливість, містере Кендел. Про що я хотів би допитати вас передусім, то це про твердження одного з ваших кухарів.

— Он як? Якого саме? І що він каже?

— Він кубинець, я так розумію.

— Ми маємо двох кубинців та одного пуерториканця.

— Той чоловік на ім'я Енріко стверджує, що ваша дружина пройшла через його кухню, ідучи від їдальні, вийшла в сад і що вона тримала в руці ніж.

Тім витріщився на нього.

— Молі тримала ніж? А чом би їй його й не тримати? Тобто я хочу запитати… чому… а що ви, власне, намагаєтеся припустити?

— Я кажу про той час, коли люди ще не поприходили до їдальні. Тоді було, гадаю, десь близько пів на дев'яту. Ви теж були тоді в їдальні, наскільки мені відомо, і розмовляли з метрдотелем Фернандо.

— Так, справді, — погодився Тім, подумки перенісшись назад. — Так, я пригадую.

— І ваша дружина увійшла до їдальні з тераси?

— Так, увійшла, — підтвердив Тім. — Вона завжди приходила, щоб подивитися на столи. Іноді хлопці розкладають прибори неправильно, забувають покласти деякі з ножів, припускаються й інших помилок. Дуже ймовірно, що задля цього вона й прийшла. Перекладала ножі або щось таке. Вона могла тримати в руці зайвого ножа або зайву виделку…

— Отже, вона увійшла з тераси. Вона розмовляла з вами?

— Атож, ми обмінялися кількома словами.

— Що вона сказала? Ви пам'ятаєте?

— Думаю, я запитав у неї, з ким вона розмовляла. Я чув її голос там, за стіною.

— І з ким же вона розмовляла? Вона сказала вам?

— Із Ґреґорі Дайсоном.

— Справді. Так посвідчив і він.

Тім провадив:

— Він залицявся до неї, так я зрозумів. Він був схильний до такої поведінки. Мене це розсердило, і я сказав: «Жени його геть», а Молі засміялася й сказала, що завжди прожене його, коли виникне потреба. Молі в цьому плані дуже розумна дівчина. Така ситуація не легка для неї. Нам не можна ображати постояльців, а тому така приваблива дівчина, як Молі, коли до неї чіпляються, повинна обмежуватися сміхом і знизуванням плечей. А Ґреґорі Дайсон не може обминути жодної привабливої жінки.

— Між ними виникло щось подібне до сварки чи непорозуміння?

— Не думаю. Певно, вона відбулася від нього сміхом, як зазвичай.

— Ви не можете точно сказати, тримала вона в руці ніж чи не тримала?

— Не пам'ятаю… Хоч я майже переконаний, що не тримала, власне, можу точно стверджувати, що ні.

— Але ж ви щойно сказали…

— Зрозумійте, я намагався вам пояснити, що коли вона була в їдальні або в кухні, то цілком могла підібрати якийсь ніж або тримати його в руці. Але зараз я пригадую цілком ясно, що коли вона вийшла з їдальні, в руках у неї нічого не було. Запевняю вас.

— Зрозуміло, — сказав Вестон.

Тім подивився на нього з тривогою в погляді.

— До чого ви, власне, хилите? Що сказав вам той чортів йолоп, Енріко, Мануель, чи як там його?

— Він сказав, що ваша дружина увійшла до кухні, що вона здавалася схвильованою і що в руці вона тримала ніж.

— Він усе побачив у перебільшеному світлі.

— Ви потім розмовляли з дружиною, під час вечері або пізніше?

— Ні, не думаю. Я був дуже заклопотаний.

— Чи була ваша дружина в їдальні під час вечері?

— Я… О, так… Ми завжди ходимо між гостями й дивимося, чи все йде як слід.

— Ви з нею розмовляли?

— Ні, не думаю… Ми зазвичай обоє дуже заклопотані. Ми не завжди помічаємо, що робить інший, й у нас, безперечно, немає часу розмовляти одне з одним.

— По суті, ви не пам'ятаєте, щоб розмовляли з нею доти, доки вона не піднялася сходами після того, як знайшла тіло?

— То було жахливе потрясіння для неї. Воно геть її приголомшило.

— Я знаю. Дуже неприємний досвід. Яким чином вона опинилася на стежці, яка веде до пляжу?

— Після напруженої підготовки до вечері вона нерідко виходить прогулятися. У неї виникає потреба покинути гостей на хвилину або дві, подихати свіжим повітрям.

— Коли вона повернулася, ви, як мені відомо, розмовляли з місіс Гілінґдон?

— Так. Майже всі інші на той час пішли спати.

— Якою була тема вашої розмови з місіс Гілінґдон?

— Нічого особливого. А чому вас це цікавить? Що вона вам сказала?

— Поки що нічого. Ми її не допитували.