Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

Повільно, немов під водою, права рука хлопчика піднялася з колін, де лежала досі. Пальці були стиснуті в кулак. Білл зробив нею випад, наче бив ножем.

— Ведмідь схопив його за руку й відірвав її від плеча. Елрод закричав. Він кричав, наче кінь, якого я одного разу бачив, коли той вступив у кротову нору і поламав ногу. Тварюка… вона вдарила Елрода по лиці його власною рукою. Бризнула кров. Сухожилля довгими нитками хляснули на шкіру. Елрод упав спиною на дверей і почав сповзати. Ведмідь ухопив його, підняв і вгризся йому в шию… а потім той звук. Містере, воно відкусило Елроду голову. Я хочу прокинутися. Будь ласка.

— Ще трохи. Що ти після цього зробив?

— Побіг. Хотів було до садиби, але сей Джеферсон… він… він…

— Він що?

— Вистрелив у мене! Думаю, він не хотів. Просто побачив мене краєм ока і подумав… я почув, як повз мене вжикнула куля. Вжжж! Ось як близько вона була. Тому я побіг у загін. Проліз між жердинами. Поки ліз, почув ще два постріли. І крики. Я не озирався, але знав, що то кричав сей Джеферсон.

Про це ми знали зі слідів і залишків: як істота вибігла з барака, як вона схопила чотиристріл і зігнула ствол, як роздерла хазяїну ранчо черево, витягла кишки й закинула тіло в барак до робітників. Куля, котру сей Джеферсон випустив у Малого Білла, врятувала хлопчику життя. Якби не вона, він би побіг прямісінько до садиби і втрапив у лапи до звіра разом з жінками Джеферсона.

— Ти біжиш у сарай, де ми тебе знайшли.

— Еге ж, біжу. І ховаюся під збруєю. Але потім чую… як воно йде.

Він знову виповідав свої спогади в теперішньому часі, й слова текли повільніше. Раз у раз їх переривали схлипи. Я знав, що йому боляче, бо пригадувати кошмари завжди болісно, проте наполягав. Я мусив, бо те, що сталося в тому покинутому сараї, було важливо, і Малий Білл був єдиним живим очевидцем. Двічі він спробував у своїй оповіді перейти до тодішнього стану подій, до минулого часу. Це було ознакою того, що він намагається самотужки вийти з трансу, тому я повів його глибше. І врешті-решт отримав повну картину.

Увесь жах, який він відчув при наближенні потвори, що порохкувала і відсапувалася. Те, як мінялися звуки, перетікаючи в гарчання кота. Один раз він проревів, сказав Малий Білл, і коли він почув цей звук, то напудив від страху в штани. Не втримався. Він чекав, коли кіт зайде в сарай, знаючи, що той унюхає його у схованці (за запахом сечі), але кіт не зайшов. Стояла тиша… тиша… а тоді вереск.

— Спочатку верещав кіт, потім крик змінився на людський. Високий, наче жіночий, та потім став нижчати й перетворився на чоловічий. Воно волало і волало. Мені аж самому нестерпно захотілося закричати. Я думав…

— Думаю, — виправив я його. — Ти думаєш, Білле, бо це відбувається зараз. Тільки зараз я з тобою і я тебе захищу. Мої револьвери напоготові.

— Я думаю, в мене голова зараз лусне. Та потім крик обривається… і воно заходить.

— Іде сараєм до інших дверей?

Хлопчик похитав головою.

— Не йде. Човгає. Хитається. Наче воно поранене. Проходить повз мене. Він. Це чоловік. Він мало не падає, але хапається за дверцята стійла і підводиться. Йде далі. Рухається вже трохи краще.

— Сильнішим став?

— Еге ж.

— Ти бачиш його обличчя? — Хоча мені здалося, що відповідь на це запитання я вже знаю.

— Ні, лише ноги, крізь збрую. Місяць зійшов, і мені їх дуже добре видно.

Може, й так, але впізнати шкуряка за ногами ми не могли — я був цілковито певен цього. Я розтулив було рота, щоб почати виводити його з трансу, та тут він знову заговорив.

— У нього на нозі, там, де кісточка, — кільце.

Я нахилився вперед, неначе він міг мене бачити… а якби він перебував достатньо глибоко, то, може, й зміг би, навіть із заплющеними очима.

— Яке кільце? Металеве, як у кайданах?

— Я не знаю, що це таке.

— Як кільце вуздечки? Клінкам, як у коня?

— Ні, ні. Як на руці в Елрода, але на тому картинка — гола жінка, тільки майже стерлася і її не дуже видно.

— Білле, ти говориш про татуювання?

Хлопчик у трансі всміхнувся.

— Еге ж, це саме те слово. Але то була не картинка, а синє кільце навколо щиколотки. Синє кільце у шкірі.

«Ти попався, — подумав я. — Ти ще про це не знаєш, сей шкуряк, але ти попався».

— Містере, можна я прокинуся? Я дуже хочу прокинутися.

— Ти ще щось бачиш?

— Білий слід? — він наче сам у себе запитував.

— Який білий слід?

Він повільно похитав головою, і я вирішив не тиснути. Хлопчик і без того достатньо натерпівся.

— Іди на звук мого голосу. Ідучи, ти залишиш усе, що сталося минулої ночі, позаду, бо все скінчено. Іди, Білле. Іди.

— Я йду. — Очі за заплющеними повіками рухалися вперед-назад.

— Ти в безпеці. Усе, що було на ранчо, в минулому. Правда ж?

— Так…

— Де ми?

— На великій Дебарійській дорозі. Ми йдемо в місто. Я там був тільки раз. Тато купив мені цукерок.

— Я теж куплю, — пообіцяв я. — Бо ти допоміг мені, Малий Білле із Джеферсона. А зараз розплющуй очі.

Він послухався і спочатку дивився крізь мене. Та потім його очі прояснилися, і він непевно всміхнувся.

— Я заснув.

— Так. А тепер нам час вирушати до міста, поки вітер ще не надто сильний. Зможеш їхати верхи, Білле?

— Еге ж, — кивнув хлопчик і, підводячись, додав: — А мені цукерки снилися.

Коли ми приїхали, у конторі в шерифа сиділо двоє не-надто-хороших помічників. Один із них (товстун у чорному циліндрі з незугарною стрічкою зі шкіри гримучої змії) розвалився за столом Піві. Та, побачивши мої револьвери, миттю підскочив.

— Ти стрілець, адже так? — спитав він. — Гарна зустріч, гарна зустріч, обоє так кажемо. А другий де ж?

Залишивши його запитання без відповіді, я провів Малого Білла в арку і далі в тюремний відсік. Хлопчик роздивлявся камери з цікавістю, проте без страху. П’яниці, Солоного Сема, давно вже не було, та його «пахощі» досі не вивітрилися.

Десь у мене за спиною інший помічник спитав:

— А що це ви робите, юний сей?

— Своє діло, — відказав я. — Повертайтеся в контору і принесіть мені низку ключів од цих камер. І покваптеся, коли ваша ласка.

У жодній з менших камер не було