Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

Як це почалося?

Почалося так, що ми з нею зналися вже рік. І кожне з нас мало свою історію. Мою ти вже більше чи менше знаєш. Окей, почнемо не звідти. Ну так — почалося з того, що ми разом лежали на сіні. У вересні нас повезли на т. зв. сеге-роботи. Було темно, волого і весело — ми пили яблучний пунш, стежили за небесними тілами, передусім за НЛО, бо їх того сезону всі звідусіль накликали. Ми заснували рок-групу «Волосы Ангела» і намагалися привернути їхню увагу своїми нічними концертами. З Ніною, а також Дарою та Садовим, ми щовечора вислизали в темряву. У темряві ми розмовляли про Джойса, Фройда і Бога, ми облазили всі навколишні руїни, полохаючи кажанів на аварійних дзвіницях. Ми заперечували Маркса. Крім того, ми ходили уздовж нічного шосе. Нас переслідували спалахи фар і синіх вогнів на цвинтарях. Не минуло і трьох таких вечорів, як до мене дійшло, що я пропав. Та що там — і двох таких вечорів не минуло, а я вже пропав! Потім я падав до ями з нечистотами, помилково в темряві прийнявши її за земну твердь. Потім я падав під вантажівку з п’ятьма тонами мокрої дощової капусти. Мою ногу вчавило колесом у грязюку, і машина з вищанням (моїм?) загальмувала. Якби це був асфальт, я швидше за все лишився б без ноги, мене врятувала метафізична грязюка наших доріг. Я лежав з ногою під колесом і кричав йоб тваю мать — десятки разів одне й те саме, напевно, мене зациклило на цій магічній формулі — ЙТМ, вона ж мене, мабуть, і врятувала. Газуючи з усіх сил і з’їжджаючи мені з ноги, той шоферюга був блідіший за мене. «Я помру від правця, а ти так і не дізнаєшся про мою останню любов, кохана», — звертався я до Ніни ще тієї ж ночі в гарячці. Потім я падав до розверзлої гробниці на Янівському цвинтарі. Нас було п’ятеро і ми шукали могилу Антонича. Ми її знайшли, хоч це й було безнадійно, але нас провадили сто червінців божевілля, розсипаних там і тут на цвинтарних доріжках. Я захопився бічними стежками і мене відразу ж було покарано падінням до тієї смердючої гробниці. Того сезону я тільки й робив, що літав і падав. Я став каскадером з десятьма переломами рук, ніг і ребер, моє тіло сорок разів укололи від сказу. На початку листопада я, хапаючи пересохлим ротом рештки повітря, змусив себе освідчитися. Ніна відповіла цитатою: «Можеш вважати, що я набила себе по обличчі». Хто не бачив телефільму «Собака на сіні» з Боярським і Тєрєховою, той не зрозуміє, що в такий спосіб мені відмовлялося.

Чому?

Я також не знаю чому. Але сталося: одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь. І в моїй голові пульсувало одним-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте». Саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я. Минуло кілька безглуздих днів, заповнених болісно скорченим Нічим, а потім до нашого Поліграфу приїхала велика бригада людей у ритуальних масках і фланелевих халатах смертельно-брудного кольору. Запахло чорними африканськими культами. Це були медики зі станції переливання крові, ціла станція медиків, усі до одного. Вони приїхали по нашу молоду й дурнувату донорську кров. Ми з товаришем — це був той самий Садовий, з яким ми дещо тісніше зійшлися після всіх ескапад — здали по двісті мілілітрів, а тоді отримали звільнення від занять, купили дві пляшки шмурдяку і розпили їх на Високому Замку. Ми сиділи на припорошених першим снігом корягах старезного дуба (граба? бука?) і дивилися на місто внизу. Наші очі починали скліти, і від любові можна було вмерти. Після цього я загадковим чином доплівся до гуртяги і впав на ліжко у своїй кімнаті. На той час у ній нікого більше не було — всі інші мешканці десь порозлазилися. Западали ранні листопадові сутінки. За стіною хтось безжально слухав «Ґольдберґ-варіації». Я став знімати із себе светр, і при цьому від дірки, залишеної у вені шприцом, відлип тампон. Я побачив, як з вени потекла кров, i вирішив, що так і буде найкраще. Мої очі злипалися від утоми, алкоголю і нещасливого кохання. Було загалом кайфово — як у фізичному сенсі, так і в моральному. В останню мить хтось наче заверещав «Стоп!», зупинив Баха і наказав мені розплющити важкі-преважкі повіки, а потім знайти в напівтемряві той самий тампон, прикласти його до тієї ж ранки і рішуче зігнути руку в лікті. Так я лишився серед живих. Наступного разу я вже не мучився жодним освідченням — ми просто почали цілуватися і все. Але це сталося аж у лютому, після зимових вакацій. А між листопадом і лютим нас було репресовано, мене, Ніну й Майора.

По-перше, яким чином, а по-друге, хто такий Майор?

Майор був одним із нас, він також учився в нашій групі. А яким чином нас репресували — це історія, що вимагає надто довгої передмови. На її марґінесах мусять виникнути два Юріки, що з них один К., а інший Ф., Дябо, Джана, Поломаний, хтось іще. А в центрі постає Сєрьоґа. Ми всі були тої осені, тої самої осені, на сеге-роботах і тільки Сєрьоґа не був. Зрештою, це не важливо. Важливо, що певного пополудня він завітав до нас на село і нами було випито не тільки море горілки, але й рештки яблучного пуншу з крамниці. Потім ніц не пам’ятаю, як співали Гадюкіни. Себто пам’ятаю, але щось цілком інше: як ми лежали на сіні — я, Ніна, Дара, Садовий — дивилися в нічні небеса і розучували лемківську пісню «Любуй же ня, хлопку// В стодолі на снопку,//Любуй же ня пильно // Бо ми в ножки зимно». Я думаю, їм, дівчатам, і справді було трохи зимно в ножки, тому пісня їм страшенно подобалася.

Поки що не бачу нічого загрозливого.

Ми вчотирьох так само нічого такого не бачили, нам було добре в нічному полі — і все. А тим часом у селі відбувалися вельми зловісні події. Цим реченням варто закінчити попередній