Читати книгу - "Виклик"

І цієї миті холодна й моторошна думка враз пронизує мою свідомість і крає моє серце.

Зникла не лише яхта «Родина Данів», зникла сама родина Данів!

Усе, що я бачу, — це густий чорний дим, що піднімається над водою. Довкола палають уламки човна. Я ніде не ба-

чу ані Керрі, ані Марка, ані Ерні, і моя паніка щосекунди зростає. Господи, де ж мої діти?! І де Джейк?!

Підстрибуючи, як поплавок у воді, я вигукую їхні імена між болісними нападами кашлю, що буквально шматують мене. Ядучий дим наповнює мої легені, і я відчуваю, як щосекунди слабну через сильну кровотечу з ноги. Ще трохи — і я знепритомнію.

Але поки що не зомліла. І думаю про дітей.

Керрі! Марку! Ерні!

Я відчайдушно раз по раз вигукую їхні імена, але не чую, щоб вони відповідали. Я взагалі нічого не чую довкола себе. Ніхто мене не кличе. Єдиний звук — це приглушене гудіння в голові. Я знаю, що це результат контузії після вибуху. Тупа травма вух.

Чорний дим оточує мене немов стіна, і я ледь у змозі дихати. Кожна спроба погукати дітей перетворюється на черговий напад кашлю, від якого на губах виступає кров. Я притуляю до рота руку й бачу, що вона стала яскраво-червоною. Гм, а звідки ж іде кров? Невже я зламала ребро і воно проштрикнуло мені легеню? Чи, може, то я просто прикусила язика, коли вдарилася об уламок корпуса?

І де все ж таки Джейк? Він був на човні, коли той вибухнув. І тепер його ніде не видно.

Невже всі загинули? І я єдина, хто врятувався?

Ні! Ні! Ні! Благаю, ні! Ця страшна паралізуюча думка просто не вміщається у моїй свідомості: уся моя родина загинула.

Розділ 43

Проте я таки й далі вигукую їхні імена.

Раптом крізь стіну диму до мене прорізається слово, і це слово є для мене зараз найпрекраснішим у світі. Це маленьке слово вселяє в мене надію.

Мамо!

Це Ерні — значить, він живий.

У моїх вухах наче щось клацнуло — і до мене враз повернувся повноцінний слух. Я вигинаюся назад і бачу, як до мене пливе Ерні. Від вибуху в нього закіптюжене лице, а вигляд отетерілий і настрашений, але все ж він живий. Хоча й переляканий, бідолаха.

Забачивши його, я забула про свою ногу і намагаюся пливти йому назустріч. Та в цей момент гострий біль нагадує мені, що плисти я не в змозі. А можу хіба що плакати, чекаючи, поки Ерні мене дістанеться.

Обхопивши сина за рятувальний жилет, я відразу ж міцно стискаю його в обіймах.

— Ти в порядку? — питаю я Ерні.

— Та начебто в порядку, — каже він. — А ти як, мамо?

Я вже збиралася була збрехати, бо не хотіла лякати його ще дужче, коли він сам побачив кров на моїх губах.

— Зі мною все буде гаразд, — кажу я.

Одначе він недовірливо дивиться на мене.

— Що сталося? Тобі потрібна допомога, — питає Ерні благальним тоном.

— Та ні, не треба, — запевняю я його, але мій зір починає слабнути. Я відчуваю, що мої очі поволі закочуються під лоба. Погано, зовсім погано. Я можу знепритомніти, і тоді Ерні залишиться тут сам-один. Раптом я починаю трястись як у пропасниці й цокотіти зубами. От чорт, зовсім кепські справи.

— Мамо! — репетує Ерні. — Матусю!

Я сильно кліпаю очима, намагаючись не зомліти. Мені треба мислити чітко і ясно, як і личить такому досвідченому лікареві, як я. І негайно зупинити кровотечу з ноги. Але для цього мені потрібен джгут.

Тож лікар у мені бере гору, і я відриваю від рятувального жилета одну зі штрипок. Простягнувши руки у воду, я міцно перев'язую ногу вище коліна. Минуло буквально

кілька секунд, і я відчула, що мені полегшало, хоча лише трохи.

— Ось так краще, — кажу я Ерні. — А тобі нічого не болить? Якщо болить, то кажи.

— Ні, мамо, зі мною все гаразд.

— Точно?

— Точно.

Ерні киває, і я питаю його, чи не бачив він своїх брата й сестру. Мені страшно слухати його відповідь. Я не хочу її чути.

— Ні, поки що не бачив, — хитає він головою. — А ти не бачила дядька Джейка?

— Ні, любий, не бачила. Нікого, крім тебе, я досі не бачила.

І знову я ледь не збрехала. Я хочу сказати Ерні, що все і всі будуть у порядку. Хочу, щоб він мені вірив, та мені й самій кортить у це вірити. Але я не можу. Мене так не вчили, і це проти мого єства.

Мій син простягає руку і кладе її мені на плече. Він здається таким маленьким у своєму великому жовтогарячому жилеті!

— Не турбуйся, мамо, — заспокоює він мене. — Все буде добре, обіцяю.

Мені захотілося плакати.

Це найприємніша брехня, яку мені випадало чути.

Розділ 44

Ні фіга собі! Що то було?!

Керрі моргнула і розплющила очі — і в них одразу ж потрапила солона й куслива морська вода. Вона різко підвела голову — і негайно закашлялася, прочищаючи легені від диму, що здіймався навкруги.

Керрі не почувалася щасливою, але їй таки дійсно поталанило. Просто неймовірно поталанило. Сталося так, що вона лежала непритомна, щокою на краю жилета. Ще хвилина-дві — і вона б загинула, якби її голова потрапила у воду.

Спочатку Керрі не могла збагнути, де вона. Навіть коли побачила за десять футів від себе Марка. Вона збагнула лише, що її брат потребує допомоги.

Як і вона, хлопець знепритомнів унаслідок вибуху на борту «Родини Данів». Але, на відміну від сестри, він і досі не отямився.

Напружуючи всі свої сили, Керрі попливла до брата. І з кожним помахом руки до неї поверталися спогади. Ось Джейк ганяється за ними по всьому човну… ось він кидає їх одного по одному за борт… матінка шубовснула у воду останньою… Чи ні? Стоп — а вона упала у воду чи не упала?

Після цього все довкола змеркло. Дівчина й досі не могла второпати, що ж сталося. Може… Ой, а де ж човен? І де решта родини?

— Марку! — гукнула вона, підпливаючи до брата. — Отямся, отямся!

Але він не відповідав. Керрі вхопила його за жилет і почала ляскати по щоках.