Читати книгу - "І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вибачте, — пошепки перепросив Півчеревичок. — Ми думали, що ви, можливо, задрімали.
— От вигадав — задрімав! — передражнив Вольдемар. — Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.
Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з’явився знову.
— Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? — запитав він. — Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.
Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.
— У мене є десять надувних Півчеревичків, — прошепотів Вольдемарові. — Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.
Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові. Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко цілком справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.
І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, — якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.
Спершу з’явилася одна нога, по тому — друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.
— Ну як? — запитав пошепки Півчеревичок.
— Хвалитись нічим, — зізнався Вольдемар. — Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.
— Можливо, ліпше зіслизнути, — порадив Півчеревичок. — При цьому струс набагато менший.
Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:
— Саме ковзання — моя найбільша слабинка, — сумно пожалівся він.
Тиша. Гнітюча тиша.
Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.
— Що ж робити? — запитав Півчеревичок.
— Я мушу зосередитись, — сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.
. Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.
— Кроки! У коридорі кроки!
І Вольдемар наважився — стрибнув. Почувся глухий стук і слідом — притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.
— Тихіше, тихіше! — умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.
Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.
— Обійшлося, — прошепотів Вольдемар. — Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.
— Вам добряче перепало? — стурбовано запитав Півчеревичок.
— Та більше перелякався, — відповів Вольдемар. Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача
тієї ж миті перестало гарчати.
— Розумний собака, — усміхнувся задоволено Вольдемар. — Одразу відчуває добру людину.
Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.
Зоопарк містився не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.
Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.
Вольдемар вибрався з машини.
— Ого-о! — вигукнув сторож, помітивши його. — Невже оклигав?
— Поки що тимчасово, — сказав працівник зоопарку. — Та краще розкажи, як почувається мій слон?
— Ох і сумує за тобою, — зітхнув сторож. — Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.
Вольдемар стурбовано зарокотів:
— Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.
Тепер уже спохмурнів нічний сторож:
— Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок — тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.
Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:
— Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…
Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:
— Ну, умовив. Забирай свого слона, — махнув він рукою. — Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.
І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.
Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:
— Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.
— Ребра таки зламані, — відповів Півчеревичок, — але дух його незламний.
МЛИНЦІ НА ВЕЧЕРЮ
Мохобородько прокинувся від денного сну, бо з кухні долинав лоскітливий запах млинців. Отже, господиня смажить їх на сковороді… Але дивина — його це не потішило. Мохобородько, звичайно, полюбляв млинці, просто неймовірно любив, проте сьогодні їхній запах не особливо впливав на нього, їсти йому взагалі не хотілося, не було апетиту і край.
Раптом Мохобородько згадав, що він вирвав зі своєї бороди всю брусницю, і страшенно занепокоївся,’ Пора вже збирати брусницю чи ні? Чи не вчинив вія? протизаконно? Ця думка приголомшила його і допікала все дошкульніше. І коли з кімнати почувся нарешті брязкіт посуду, Мохобородько вирішив нагадати, що він прокинувся.
— Вибачте! — гукнув він до кімнати крізь одчинене вікно. — Будьте ласкаві, подивіться в газеті, чи опубліковано дозвіл на збирання брусниці?
Жінка полишила накривати стіл, підійшла до вікна і забрала господарчу сумку з Мохобородьком до кімнати.
— Зараз же з’ясуємо, — дружньо мовила вона. І ось уже газета в її руках. Жінка окинула поглядом останню сторінку і по хвилі сказала:
— Дозвіл опубліковано. Можна починати сьогодні.
Можна починати сьогодні! В Мохобородька камінь скотився з серця. Можна починати сьогодні! Адже це пречудово!
— Тобі кортить піти по брусницю, мій малесенький? — запитала жінка.
і — Та не дуже, — відповів Мохобородько, вилазячи з господарчої сумки. — Я так…
— А може, ти бажаєш млинців із брусничним варенням?
— Дякую, ні.
— Тоді з суничним? У мене є чудове суничне варення.
Мохобородько заперечливо похитав головою.
— Аз малиновим? Мохобородько знову одмовився.
— Ну, що ж, — сказала господиня і продовжила накривати стіл. — Тоді поїмо млинці з цукром, а варення залишимо на потім, до манної каші.
Мохобородько мовчав. Повідомлення в газеті про збирання брусниці дещо поліпшило його настрій, але апетит не з’являвся. Правда, в шлунку було порожньо, але кумедний чоловічок цього не відчував. Мохобородько раптом відчув страшну душевну порожнечу. Нічого не цікавило його, він до всього збайдужів.
«Звідкіль отака спустошеність? — думав Мохобородько. — Чи тому, що звільнення було ж на відстані руки? Чи полон поступово вже вельми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько», після закриття браузера.