Читати книгу - "На Західному фронті без змін"

— Ти вилізеш звідси, падло? От же собака, от же стерво, ховатися надумав?

Він дивиться на мене скляними очима. У нестямі я б'ю його головою об стіну й кричу:

— Тварюко! — I копаю його під ребра. — Погань!

I виштовхую його головою вперед.

Саме цієї миті повз нас прокочується нова хвиля атаки. Лейтенант, що біжить у цій лаві, бачить нас і гукає:

— Уперед, уперед, за нами, за нами!…

Те, чого я не міг домогтися силою, зробили ці слова. Гіммельштос почув командира і, наче прокинувшись, оглядається та приєднується до солдатів.

Я біжу за ним і бачу: він мчить уперед. Він знову став тим хвацьким Гіммельштосом, яким був у казармах, він навіть наздогнав лейтенанта і тепер далеко випередив інших.

Шквальний вогонь, загороджувальний вогонь, вогневі завіси, міни, гази, танки, кулемети, гранати — все це слова, слова, але вони втілюють жах усього світу.

Обличчя в нас узялися коростою, голови спустошені, ми смертельно втомлені; коли починається наступ, багатьох піднімають стусанами, тільки тоді вони отямлюються і йдуть з усіма; очі в нас запалені, руки подряпані, коліна кровоточать, лікті розбиті.

Скільки минуло часу — тижні, місяці, роки? Ні, лише дні. Час збігає у нас на очах, ми бачимо це з безбарвних облич тих, що вмирають; ми ковтаємо їжу, бігаємо, кидаємо гранати, стріляємо, вбиваємо, валяємося скрізь на землі; ми знесилились і збайдужіли до всього, нас підтримує тільки свідомість, що навколо є ще слабші, ще безпорадніші, ще отупіліші, ніж ми. Широко розплющеними очима вони дивляться на нас, немов на богів, бо нам часом щастить уникнути смерті.

У ті короткі години, коли на фронті спокійно, ми навчаємо новачків:

— Он бачиш ту вертихвістку? Це міна, вона летить сюди! Та лежи спокійно, вона впаде далі, аж там. Але коли вона летить отак, тоді давай драла! Від неї можна втекти.

Ми вчимо їх чути підступне сичання невеличких снарядів, яке можна ледь розрізнити, треба вміти серед гуркоту розпізнавати це комарине зумкотіння; ми пояснюємо хлопцям, що ці снаряди куди небезпечніші, ніж великі, бо ті чути вже здалеку. Ми показуємо їм, як ховатися від літаків, як прикидатися мертвими, коли промчала ворожа атака, що треба робити з ручними гранатами, аби вони розривалися за півсекунди до того, як торкнуться землі; ми вчимо новачків падати миттю у вирви, рятуючись від снарядів; ми демонструємо, як можна в'язкою ручних гранат розвалити окоп; ми пояснюємо різницю між ворожими гранатами й нашими у часі вибуху; ми звертаємо увагу на те, з яким звуком летять хімічні снаряди; ми навчаємо новобранців різних хитрощів, що можуть урятувати їх від смерті.

Вони слухають нас, вони дуже слухняні, та коли знову починається бій, з переляку хлопці роблять майже завжди все навпаки.

Гайє Вестгуза несуть із розідраною спиною; при кожному віддиху видно, як у глибині рани пульсують легені. Я ще встигаю потиснути йому руку.

— Це вже кінець, Паулю! — стогне він і від болю кусає собі руки.

Ми бачимо людей, ще живих, хоч їм відірвало голову; бачимо солдатів, яким відтяло обидві ступні, вони шкандибають до найближчої вирви на своїх обрубках із уламками кісток; якийсь єфрейтор повзе два кілометри на руках і тягне за собою перебиті ноги; інший іде на перев'язувальний пункт, притискаючи до себе свої кишки, а вони однаково вивалюються; ми бачимо людей без рота, без нижньої щелепи, без обличчя; знаходимо чоловіка, що дві години затискав зубами артерію в себе на руці, аби не зійти кров'ю; сходить сонце, спадає ніч, снаряди свистять, життя кінчається.

Однак шматочок сплюндрованої землі, де ми окопалися, відстояно, значно дужчому ворогові ми віддали лише кілька метрів. Але на кожен метр припадає один убитий.

Нас змінюють. Під нами крутяться колеса, ми стоїмо на ваговозі, байдужі до всього, і присідаємо, зачувши вигук: «Увага — дріт!» Коли ми їхали сюди, на передову, було літо, дерева стояли ще зелені, тепер вони зовсім осінні, а ніч сіра й вогка. Машини спиняються, ми злізаємо з них — невеликий гурт солдатів із різних рот. У темряві, осторонь від машин, стоять люди й вигукують номери полків і рот. I щоразу від нас відокремлюється купка, невеличка, жалюгідна купка брудних, мертвотно-блідих солдатів, страх яка мала купка, страх як мало нас зосталося.

Хтось вигукує номер нашої роти, з голосу чути, що то наш ротний командир, отже, він живий, тільки рука перев’язана. Ми підходимо до нього, я впізнаю Кача й Альберта, ми стаємо поруч, тулимся один до одного й перезираємось.

Командир іще раз вигукує номер нашої роти, тоді ще. Довго доведеться йому гукати, ні в лазаретах, ні у вирвах його не почують. I знову:

— Друга рота, до мене!

А тоді тихіше:

— Більш нікого немає з другої роти?

Командир замовкає, а потім питає захриплим голосом:

— Це всі?

I врешті наказує:

— За порядком номерів розрахуйсь!

Сіріє ранок; було ще літо, коли ми вирушили на передову, поїхало сто п'ятдесят чоловік. Тепер ми мерзнемо, бо вже осінь, шурхотить листя, і втомлено лунають голоси:

— Перший… другий… третій… четвертий…

На тридцять другому номері голоси замовкають. Мовчання триває довго, нарешті командир питає:

— Більш нікого? — він чекає, а тоді тихо додає: — По взводах…

Але зразу ж уриває себе:

— Друга рота… — і стомлено: — Друга рота, не в ногу руш!

Одна колона, одна невеличка колона важко чвалає назустріч ранкові.

Тридцять два чоловіки.

VII

Нас відвозять у тил, цього разу далі, ніж звичайно, на польовий пересильний пункт, щоб там докомплектувати. Наша рота потребує поповнення більш як сто чоловік.

Тим часом, поки немає служби, ми тиняємося без діла. За два дні до нас повертається Гіммельштос. Відтоді, як він побував на передовій, його нахабство де й ділося. Він пропонує нам помиритись. Я не заперечую, адже я бачив, як він допомагав виносити Гайє Вестгуза, пораненого в спину. До того ж Гіммельштос міркує справді тверезо, і коли він запрошує нас до буфету, ми погоджуємося. Тільки Тьяден ставиться до нього стримано, з недовірою.

Та врешті і Тьяден пристає до нас, бо Гіммельштос розповідає, що тепер він замінюватиме куховара, бо той іде у відпустку. На доказ цього він тут же дістає й кладе перед нами два фунти цукру на всіх і півфунта масла особисто для Тьядена. Гіммельштос навіть улаштовує так, що на дальші три дні ми маємо наряд на кухню