Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

— Ти знаєш! I вiдкриєш! Просто це займе трохи бiльше часу, нiж могло б зайняти. Зваж, звiдси нiхто не втiкав i не втече. Цi стiни дуже надiйнi.

Август не знав, що у березнi сорок третього звiдси, з внутрiшньої тюрми гестапо, втече пiдпiльник. Це була єдина за всю iсторiю втеча звiдси. Правда, жiнка, в якої вiн сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповiв менi потiм Чак.

Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозi нiчим допомогти йому. Менi ж iще треба було виконати прохання Чака.

— Роби зi мною що хочеш, — байдуже мовив Стороженко. — Але все це марно.

— Зробити неважко. У нас тут такi спецiалiсти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий i немiчний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом пiсля першої зустрiчi з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобi можливiсть добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зiлля, ти вiльний. Я не стану навiть мститися. Тобi й так недовго лишилося. Якщо нi — життєвий досвiд i фантазiя мусять тобi пiдказати, що на тебе чекає. Невже тобi так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, нiби старий i тобi вже нiчого не страшно. Навпаки. Чим старiша людина, тим бiльше вона боїться смертi. Iди й подумай. — Август натиснув кнопку, зайшов солдат.

Стороженко хотiв, мабуть, щось сказати, потiм передумав, тiльки махнув рукою i мовчки вийшов. Я, звичайно, — слiдом за ним.

Солдат вiв його довгим коридором.

Однi з дверей розчинилися, i звiдти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чаковi потiм про цю зустрiч i описав тих трьох, вiн сказав, що це були, мабуть, футболiсти київського «Динамо», учасники знаменитого "матчу смертi". Лишившись в окупованому Києвi, вони зiграли кiлька матчiв, як команда Четвертого хлiбозаводу, з нiмецькими вiйськовими командами. Здебiльшого на стадiонi «Зенiт» на вулицi Керосиннiй. Тепер це стадiон «Старт», i там поставлено пам'ятник героям-динамiвцям. А вулицю названо iм'ям Шолуденка — розвiдника, який перший увiрвався на танку в окупований Київ i загинув на його вулицях.

З розгромним рахунком (11: 0, 13: 0) вигравали динамiвцi в червоних футболках у фашистiв. I кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патрiотизму. I до нiмцiв нарештi дiйшло. Пiсля матчу з командою «Люфтваффе» (повiтряних сил) динамiвцiв заарештували i згодом розстрiляли (у лютому 1943 року).

Нiмець завiв Стороженка до камери у пiдвалi. Я прослизнув слiдом.

Коли грюкнули дверi i клацнув замок, я на мить вiдчув жах.

Я розумiв, що менi нiщо не загрожує, що в крайньому разi я негайно повернуся в сучаснiсть, але було моторошно вiдчувати себе замкненим у камерi-одиночцi гестапо.

Не можна було гаяти нi хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженковi, чому Чак одвернувся вiд нього.

— Петре Петровичу… П'єр!…- почав я i одразу вiдчув холодну сирiсть, якою тягло вiд стiн камери.

— Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.

Не даючи йому опам'ятатись, я вiдразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.

I знову так, як на базарi, коли вiн упiзнав Чака, зморшки на чолi його розгладились i обличчя освiтилось усмiшкою.

— Спасибi… Добре, що сказав, А то я вже думав… — I враз брови його вражено пiднялися. — Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю…Вiн торкнувся рукою свого чола.

Я навiть не встиг нiчого сказати. Дверi враз рвучко вiдчинилися, i до камери вскочив Рудий Август.

— Що?! Пiдпiльник? З в'язанкою? На базарi? Де?! — вiн кинувся до мене. Певно, в камерi були вмонтованi мiкрофони, i вiн чув усе, що я сказав Стороженковi.

Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподiваною для свого вiку спритнiстю Стороженко скочив i схопив обома руками його за горло.

Вони покотилися по пiдлозi. Рудий Август захрипiв.

До камери вбiг гестапiвець з автоматом.

Пролунали пострiли. Я закричав. I все зникло…

…Рука Чака нiжно обiймала мене за плечi. Ми сидiли на лавочцi бiля цирку на площi Перемоги.

— Ну що? — тихо спитав Чак. Я розповiв йому все.

— Спасибi тобi, Стьопо, — пригорнув вiн мене до себе. — Важко менi було б iти з цього свiту з тим тягарем на серцi. Спасибi!

— А вiн таки загинув? — спитав я.

— Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.

— А як П'єр опинився в Києвi?

— Не знаю… Може, потягло пiд старiсть на мiсце, де минула молодiсть, де знав вiн усiх i де почалося його кохання. Це буває у старих людей. — Чак невесело усмiхнувся. — Ну, ще раз спасибi тобi, Стьопо! Бувай здоровий!

I знову вiн не сказав, чи зустрiнемося ми, чи нi. Просто встав, попрощався i пiшов. I, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.

У головi в мене гуло, земля хиталася пiд ногами, як у першi секунди пiсля каруселi.

Я сiв на тролейбус i поїхав додому. Спершу сiмнадцятим до Хрещатика, потiм п'ятнадцятим до Печерського моста.

Зiйшовши з сiмнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. I вiдчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. I от вiн простягнувся передi мною, бiлий, у багряно-жовтому шумовиннi осiннiх дерев. Голова йшла обертом.

Чи справдi бачив я тi руїни, чи це менi привидiлося?

Що вiдбувається зi мною?

Що це за дивна людина — Чак?

Як вiн переносить мене в минуле? Справдi за допомогою гiпнозу, навiяння чи…

Чи, може, я просто потроху… той, з'їжджаю з глузду, i в мене якiсь дивнi галюцинацiї?

Але ж зараз я думаю нормально. I нормально бачу. I реагую нормально. I талон у тролейбусi пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). I бабусi мiсцем поступився. А коли надi мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вiкно, наче її не бачу. Цiлком нормально.

I все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логiчне, все вв'язане й послiдовне.

Нi, не з'їжджаю я з глузду. Нi.

Але що ж тодi вiдбувається?

Що?

РОЗДIЛ IX

Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян. "Не слухай його! Це ж Муха!…" — "Здрастуй, Стьопо!…"

На другий день про моє до Тусi «кохання» нiхто й не згадав. Бо сталася подiя, яка примусила всiх забути про це.

Тiльки-но почався