Читати книгу - "Погана"

– Хто це? – запитую я, вказуючи на тату, набите кольоровими чорнилами на чиїйсь спині. Це жінка з широко усміхненими багряними губами, прямим білявим чубчиком і бірюзовими очима. Вона дуже зваблива, в мереживному ліфчику. Може бути чиєюсь дівчиною.

– О, – всміхається вона. – Це Чиччоліна. Вона дуже відома в Італії. Ну, Чиччоліна – це її сценічний псевдонім.

– Псевдонім? А хто вона? Співачка чи щось таке?

– Ні, ні, вона політик.

– Ой. Он як. Зрозуміло.

– У дев’яностих роках вона була депутатом. А ще раніше – порнозіркою.

– Порнозіркою?

– Угу. Вона знялася в неймовірній кількості порнофільмів.

Я знову розглядаю жінку на фото.

– У неї просто величезні груди.

– А у вашій країні є екзотичні актори при владі?

Я думаю про Майкла Ґоува[72] й Бориса Джонсона[73].

– Як на мене, немає, але, знаєте, всяке може бути. (Не хотіла б я побачити такий фільм. Сподіваюся, не натраплю на нього на «Юпорн».)

– Отож, що б ви хотіли набити? – запитує вона. Вона бере тату-машинку та всміхається.

– Я думаю, «СМЕРТЬ НІНО» на сідниці. Заголовними літерами. Великим чорним шрифтом.

– Добре. Звісно.

– Круто.

– Чудовий вибір.

– Справді?

– О, так, це популярний мотив.

Я лягаю на живіт на маленьке ліжечко і стягую штани.

– Дійсно? «Смерть Ніно»? – перепитую я.

– О так, ми отримуємо дуже багато таких замовлень. «Смерть Дорі», «Смерть Марліну», «Смерть містерові Скату»… Аж дивно, – каже вона. – А тепер не рухайтесь. Боляче не буде.

Коли вона вмикає машинку, лунає пронизливе дзижчання, таке, як у електродриля.

«Дзззз».

– Ой.

– Вам слід припинити рухатися. Лежіть спокійно.

– О Господи мій Боже, це до біса боляче.

– Я ще навіть не почала.

– Ну ти й тютя, – каже Бет.

– У вас є горілка чи кетамін?

Вона повертається й порпається в шафі. Витягає напівповну пляшку червоного вина.

– Можете випити «Вальполічелли».

Вона відкорковує його. На пляшці гвинтова кришечка.

Я відпиваю просто з пляшки. На смак вино нагадує ліки та сливи. Хиляю ще і збираю всі сили, стискаючи пальці в кулаки. Вона знову вмикає машинку.

«Дзззз».

– Ой. ОЙ.

– Я ще навіть «С» не закінчила.

– Ні. Все гаразд. Можете зупинитися на цьому.

– Ви хочете, щоб у вас на сідниці була набита лише літера «С»?

– Так, це круто. Саме так, мені подобається. «С» означає «собака». Я люблю собак.

Я встаю з ліжка й підходжу до дзеркала. Повертаюсь і розглядаю свою дупу. «С» на лівій сідниці здається червоною, сирою й незавершеною.

– Це справді має до біса дурнуватий вигляд, – говорить моя сестра в мене в голові.

– Добре. Гаразд. Віддайте мені вино. Можете набити решту. Але обережно.

Що то за фрики, яким подобається задоволення й біль? Любителі бондажу. Садомазохісти. (Я не Анастейша Стіл, я б сказала Крістіану[74], куди йому запхати його інтереси.) Як ті дівчата підсідають на пірсинг? Татуювання по всій шкірі? Мені таке точно не загрожує. Я була б найгіршою мазохісткою в світі. Мені більше подобається завдавати болю.

– І поскоріше, – додаю я. – На максимальній швидкості.

Я хапаюся за край ліжка та впиваюся нігтями в матрац. Чується дзижчання, машинка починає працювати, мов пришелепкувата бормашина.

«Дзззз».

– Ой.

– Ви хочете, щоб я зупинилася?

– Ні, продовжуйте.

Я відпиваю ще вина. Трохи витікає в мене з носа. Очі печуть і сльозяться.

«Дзззз».

– Ой.

«Дзззз».

– Ой.

(Це триває певний час.)

Відчуття таке, ніби на мене напали позичайки, ельфи чи ліліпути. Армія крихітних розлючених чоловічків, кожен з яких озброєний гострим ножем. Я з радістю набила б Ніно татуювання «ГІВНЮК» на пиці, а потім розмалювала б кожен дюйм його шкіри тисячами беззмістовних цяток. Так. Так, це було б весело. Я винайшла новий спосіб катування. Треба подзвонити адвокату, запатентувати його та йти на телешоу «Лігво дракона». (Дебора[75] від такого отетеріла б.) Я могла б працювати в таборі Ґуантанамо.

– Готово, – каже вона, як мені здається, через цілу вічність. – Погляньте. Як вам?

Я стрибаю з ліжка й дивлюся в дзеркало.

На мені написано «СМЕРТЬ НЕМО».

– Ну, власне, «Ніно» пишеться трішечки не так. А взагалі-то – вогонь.

Я мало окропом не пісяю від своєї нової татушки. Не хочу повертатися й сидіти у своїй квартирі. Я зачісуюся, фарбуюся та вирушаю в місто. Клуб називається «Радіо Лондра». Він розміщується в старому підземному бункері. Тротуари над ним вібрують, ніби тут мчить потяг. Я відчуваю енергію зсередини. Жінка з батогом і нашийником має вигляд цілковитої домінантки: блискучі шкіряні штани з розрізом на сідницях. Чоботи на шестидюймових підборах, висотою до коліна. Я розчахую двері та крокую всередину, в гарячу пару й до розпечених тіл. Повітря вібрує. Бас глибокий і поплутаний. Ді-джей грає тек-хаус, так голосно, що в мене вуха починають боліти. Відчуття таке, ніби мене гамселять в обличчя знову, і знову, і знову. Музика калатає в мене в кістках і відлунює всередині черепа. Я заплющую очі та просто відчуваю її, стаю нею. Дозволяю мелодії захопити мене. Я не хочу жодних думок, жодних образів, ані Ніно, ані Бет, нічого. Я хочу забути все-все, заніміти, зникнути, загубитися.

Біля дверей обіймаються й цілуються двійко хлопців. Я тілом притискаюся до дрібної чорної сіточки на колонці. Моє волосся ззаду на шиї стає дибки. Я відчуваю, як басова партія пульсує в кожній клітині мого тіла. Хребтом угору й униз пробігає дрож. Клітор поколює й пече.

Миготливі яскраві вогні засліплюють мене, мов блискавка, лише на якусь мить. А тоді я бачу людей, що танцюють, рухаються, ніби на сповільнених кадрах: білі, чорні й знову білі, – цілуються, щось вигукують, сміються в спалахах світла. Жінка, що стоїть поруч зі мною, дістає таблетку екстазі. Вона вдягнена в яскраві жовті штани з неоново-зеленими гетрами. Чоловік, убраний мов перевертень, піднімає її собі на плечі. Димомашини плюються сухим льодом, і я відчуваю смак крейди й цукрової пудри. Теплі тіла, липка шкіра, вогняна вода «Давідофф». Я проштовхуюся крізь верескливий натовп, що пульсує, і прямую до бару.

Ось чоловік у тісній сукні кольору фуксії. Здається, вона зроблена з латексу. На ньому забагато косметики та чорний чокер із шипами. Я скоро зварюся у своїх двох шарах шкіри. Кахлі липкі від розлитих напоїв. Я знаходжу вільне місце за стійкою. Там срібні краники та ряди напоїв: «Смірнофф», «Бакарді», «Джек Деніелс», «Бейліс», «Куантро» та самбука. Бармен гарненький, але нічого особливого. Шість з половиною з десяти. Він підморгує мені. Я не моргаю у відповідь. Відводжу погляд і зазираю в меню: «Секс на пляжі», «Мартіні Порнозірка»… Та і взагалі, я зареклася мати справу з чоловіками. І протрималася три дні чи вже чотири? «Кохання втрьох», «Слизький сосок». І, чесно кажучи, поки що не сумую без них. Я взагалі ледь щось таке помітила. «Кричущий оргазм», «Неспішний комфортний секс». Не знаю, що я хочу замовити. Мабуть, хильну просто шот.

Якесь заворушення на протилежному боці