Читати книгу - "Казки"

4. Далі на черзі класична боротьба, і для Дарочки це найулюбленіший вид важкої атлетики. Починається боротьба з того, що Дарочка кидається з надзвичайною відвагою на матір, чіпляється їй зубами за носа, за вухо або за хвіст. Мама відкидає противника й схопить його за шию. І на травнику відбувається так званий інфайнтінг, тобто обидва борці качаються по рингу, і глядач бачить тільки безліч передніх і задніх ніг, які вихоплюються з клубка шерсті; іноді хтось зойкне від болю, а то переможно махне хвостиком. У цей час борці скажено гарчать і атакують один одного всіма чотирма ногами, аж поки мама раптом не вирветься й тричі не оббіжить увесь сад, а відважна Дарочка летить у погоні за нею. Згодом усе починається знов. Мати, зрозуміло, бореться з навчальною метою й не кусає насправді, але Дарочка в запалі боротьби щосили рве, шарпає та кусає маму. Під час кожного раунду з бідної Ірис летять клоччя шерсті, й що більше росте, міцніє та їжиться Дарочка, то більше подряпана й пошарпана мати.

Недарма сказано, що діти для матері — справжня мука.

Це підтвердять також і ваші мами.

Іноді мати прагне спокою й сховається де-небудь від своєї здібної доньки. Дарочка тоді бореться з мітлою, веде бій з якоюсь ганчіркою або чигає на людські ноги. Не встигне зайти гість, як Дарочка блискавично кинеться йому на штани та почне рвати їх зубами. Гість вимушено усміхається, а сам думає: «А йди ж ти, бідо», — хоч до хатніх говорить, що це чудовий песик. Або кинеться Дарочка гостеві на черевики й тягне з них шнурки: вона і розв’яже їх, і порве, поки гість скаже «а...» (наприклад, «а щоб тебе!») і зазнає від цього великої втіхи (не гість, а Дарочка).

5. Поряд з оцим Дарочка залюбки займається ритмічними та вільними гімнастичними вправами (наприклад, чухати задньою ногою за вухом а чи підборіддям або шукати уявних бліх у власній шерсті), й ця фізкультура допомагає їй учитися грації, гнучкості та й загалом циркової акробатики.

Буває також, що Дарочка тренується із саперства посеред клумби з квітами: вона-бо з роду тер’єрів, чи то мишоловів, і вчиться вигрібати мишок із землі. Часто доводилося тягти її за хвіст із ямки, яку вона вигребла: для неї це, очевидно, велика втіха, а от мені не дуже. Хіба не прикро, коли вам з грядки пнеться вгору не розквітла лілія, а собачий хвостик?

Здається мені, Дарочко, що далі так тривати не може. Так, нема іншої ради: доведеться нам розлучитися.

«Еге ж, — промовляють розумні очі матусі Ірис, — справді, біда з отакою дівулею. Глянь лише, господарю, яка я стала від неї геть обскубана та обшарпана. Саме пора порости мені новою шерстю. А то ж дивися: служу я тут уже п’ять років, і мені жаль, що кожний пестить оцю збиточницю, а на мене ніхто й не гляне. Я вже, бач, ходжу й голодна, бо вона зжере чимскоріш своє та біжить ще до моєї миски. Ані вдячності, господарю мій, ані пошани. Пора йти цьому дівчаті кудись на службу».

І ось настав день, коли по Дарочку прийшли чужі люди й забрали її в портфель. Забрали з нашим щирим запевненням, яке це, мовляв, чудове, слухняне цуценятко (того дня вона ще встигла розбити шиби в оранжереї та вирвати грядочку мечиків), яке воно чемне та спокійне — такого не знайдеш на цілому світі!

— Ну, бувай здорова, Дарочко, та гляди — будь чемна.

В хаті приємний спокій: не треба вже весь час оглядатися, яку шкоду зробить вам оцей анафемський псище. Слава богу, його вже нема! Та разом з тим у хаті якось так, ніби оце винесли покійника. В чому справа? Всі сновигають по хаті й чомусь ховають одне від одного очі. Зазирають по всіх кутках, і немає ніде нічого, навіть калюжок...

У собачій буді мовчки, тільки самими очима плаче обскубана та змучена мама Ірис.

Скажу відверто — важко. Це вимагає великої терпеливості як від цуценятка, так і від фотографа.

Скажімо, сонце гарно світить на зворушливу сцену — цуценя біля миски з молоком. Кидаєшся вмить по фотоапарат, щоб увіковічнити цей видатний акт з