Читати книгу - "Бабай"

Назар зібрався було скористатися ситуацією, щоб визирнути назовні, поки ніхто ще не помітив помилки лаборантки, і попрямував до виходу.

Але намір так і не вдалося втілити. Тому що на порозі з’явився лікар із темно-рудою широкою бородою і стетоскопом на шиї.

— Так-та-ак… — протягнув він, із суворою цікавістю розглядаючи Назара.

Цікаво, скільки з нас дожило б до цього дня, якби діти були насправді настільки слабкими і безпомічними, як звикли думати ми — дорослі? Ми їх недооцінюємо.

Назар тинявся по ізолятору з дурнуватою посмішкою, з якою нічого не міг вдіяти. Очікував приходу матері і завмирав щоразу, коли зі сходів долинали звуки кроків. Валерія трохи запізнювалася, але його це не хвилювало. Тепер такі дрібниці значення не мали.

Усе обійшлося несподівано легко і значно краще, ніж він сподівався. Можна сказати, ранкова витівка з термометром зійшла йому з рук. Утім, Назар не надто переймався — білобриса дістала по заслузі і, схоже, він був не єдиним, хто так уважав.

А невдовзі після обіду, коли були готові результати аналізу, з’ясувалося, що у нього кір. З обличчя лікарки, яка повідомила цю новину, Назар одразу зрозумів, що кір — це далеко не так жахливо, як дифтерія. Потім вона додала, що вже подзвонила Валерії, і мама незабаром приїде його забрати, тому що інфекційне дитяче відділення зараз переповнене.

Коротше, він повертався додому.

Поки Назарові робили ін’єкцію, щоб збити температуру, Валерія зібрала його речі у великий поліетиленовий пакет із яскравою рекламою чергового диво-відбілювача і вийшла поговорити з лікаркою дитячого відділення.

— Щоправда, можливі ускладнення. Зараз шумів у серці не чути, але… Ви мене розумієте? — лунав із коридору голос лікарки. Валерія підтакувала, і Назар легко уявляв собі, як мама киває з виглядом істинно віруючої, котра вислуховує промову Христа, який раптом заговорив із обкладинки релігійної брошури.

Медсестра зробила йому укол і пішла. Назар став біля вікна, але ще не встиг зіпертися об підвіконня, як його з коридору окликнула Валерія.

— Іду, ма! — Назар востаннє сковзнув поглядом по ігровій веранді: її вигляд цього разу не викликав у нього абсолютно ніяких емоцій — він повертався додому. До батьків. До власної кімнати.

І до Того, Хто Стукає По Трубах…

Він розвернувся, щоб вийти з ізолятора, назавжди залишивши це погане місце, через яке до нього пройшли сотні й сотні інших дітей, але в проході між «кабінками» зупинився, немов наткнувся на якусь невидиму перешкоду.

Йому раптово закортіло ще раз побачити лічилку на тумбочній шухляді, яку він знайшов минулої ночі. Закортіло так, що він навіть не намагався пручатися цьому дивному пориванню.

Ноги Назара, начебто підкоряючись волі когось іншого, зупинилися перед тією тумбочкою. Він витягнув шухляду і ще до того, як став читати, зрозумів — щось не так. Загальний малюнок вірша невловимо змінився. У Назара тенькнуло серце, коли він збагнув причину цієї раптової метаморфози. Тепер лічилочка виглядала так:

Букви виглядали болісно покрученими,