Читати книгу - "Роман з містом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– За кордоном, значить?
– Тепер за кордоном… – Касю все ще дивувало нове життя.
– Студенти?
– Так. І Магда вчилася, поки заміж не вихопилася.
– Магда?
– Оця, дочка їхня.
– Вихопилася заміж?
– Еге ж! Ще й проти батьківської волі! Такого галасу наробила!
– Живе з чоловіком?
– Ні, помер він. Сухотник був. Тому батько й не пускав за нього.
– І де вона тепер?
– Та там і живе, в їхній квартирі. Біля старого ринку. Високо, на горищі.
– Адресу знаєш?
– Звісно. Хто ж їй гроші носив! Батько ж сам не йшов, сердився, бо й на похорон не запросила. А вони з матір’ю про неї дбали. Навіть мене посилали до неї, щоб передала то се, то те.
– Адресу отут запиши, – Марчевський витяг блокнота й розгорнув на чистій сторінці.
Кася явно злякалася, знітилася, зіщулилася. Трохи подумала, ніби пригадуючи, і аж тоді написала адресу акуратним, школярським почерком, а під нею зазначила – Магда Бацевич, у дужках – Свідзинська.
Майор схвально кивнув.
– Де вона навчалася?
– У консерваторії. На роялі грала.
– А ти що тепер робитимеш?
– Хочу влаштуватися в крамницю. Прибирати. А поки що пан… е-е… товариш лейтенант сказав тут прибирати.
– Вчитися хочеш?
– Як? Я ж грошей не маю…
Він розсміявся:
– Це тобі не старі панські часи! Студенти одержують стипендії. Ти нібито дівчина грамотна, свідома, походження робітничого…
– Селянського…
– Ще краще! Нам треба створювати свою – радянську – сільську інтелігенцію. Товариш Ленін казав: «Учитися, учитися й учитися!» Ти згодна?
Кася захоплено кивнула й прошепотіла:
– Так…
– А яка спеціальність подобається?
– Не знаю… Мені в крамницях подобається. Щоб торгувати.
– Так і вирішуємо! Вчитимешся торгувати! – він підвівся, наче крапку в розмові поставив.
Назавтра перед обідом Кася дістала призначення до кооперативного технікуму в Києві та квиток на потяг. Мала виїхати негайно. Насилу встигла зібратися. Трохи не забула віддати ключі, тож верталася майже квартал, щоб вручити їх Павлові й передати з ним ще раз подяку товаришеві майору.
Тепер вам не панська Польща! Товариш Сталін он як дбає про людей праці! Тож і вона в люди вийде!
І бідна Катерина стрімголов побігла «в люди».
ХХЖах подальших років життя на чужині з’явився на порозі маленького ошатного ательє дамського одягу в особі молодого рум’яного радянського солдата, який звично й завчено оголосив:
– Збирайте речі. Маєте п’ятнадцять хвилин. Багаж – не більш як десять кілограмів ручної поклажі. Ось розпорядження.
І помахав якимсь неохайним папірцем, прикрашеним печаткою.
Тихо охнувши, вагітна Ядзя пірнула за портьєру, що ховала од відвідувачів вхід до їхньої з матір’ю квартири.
Опинившись у маленькій вітальні, не знати навіщо прибрала зі столу передвоєнну рекламу фабрики цикорію «Луна» й часопис «Жіноча воля», що з нього вичитувала вчора цікаві рецепти приготування кави. Якось машинально погладила по голівці малого Ореста, що грався на підлозі дерев’яною вантажівкою. Великий живіт не давав нахилися й поцілувати сина.
На кухні мати поралася коло другої страви – з великої каструлі вже парував аромат щойно звареного супу.
– Матусю, нас женуть з дому. Кажуть збирати речі. Що робити?
Стара пані пополотніла, а руки й далі кришили цибулю. І тільки тремтіння виказувало, чого коштувало їй стримуватися й заспокоювати доньку:
– Тобі не можна нервуватися. Не поспішай.
– Він сказав – п’ятнадцять хвилин…
– Спочатку забери все, що в шкатулці. Поклади в ридикюль. Його понесеш ти. Потім візьми найбільшу хустину, туди – одяг для Ореста й малого, що от-от народиться. Білизну. Тільки трохи, бо багато я не піднесу. Вберемося в усе тепле.
Мати нарешті покинула цибулю й налила в тарілку два черпаки супу:
– Але спершу поїж. Хтозна, коли ще вдасться… Тоді вдягни Ореста й сама вдягайся. А я все зберу. Документи… документи не забудь! Оресте, йди сюди хутчіш! Їсточки! Суп уже зварився!
Вона почала швидко складати в кошика хліб, домашню ковбасу, торбинки з крупами…
Вантажівка під’їхала до ґанку ательє аж за півгодини. Завдавши собі на плечі два великі клунки, пані Тереза Філіпович першою вийшла з будинку. За нею з кошиком і ридикюлем повільно ступала заклякла від страху Ядвіга. Малий Орест, який ходив ще зовсім погано, чіплявся за полу її розстебнутого на животі пальта.
– Ключі від дому! – різко наказав лейтенант, простягаючи до Ядзі долоню.
Мати заступила її:
– Ключі ми залишили біля дверей, на столику.
– Алієв, перевір!
Чорнявий солдат побіг виконувати наказ.
З решти будинків їхньої вулиці також виходили перелякані люди з речами в руках. Сусіди не віталися – лише приречено кивали головами. Чувся тихий плач.
Водій вантажівки з грюканням відкинув задній борт машини. У кузові стояли лавки без спинок, не прикріплені до підлоги.
– Залазьте швидко, бо потяг уже чекає!
Солдат узяв з рук пані Філіпович клунки і спритно закинув у кузов. Потім заходився допомагати їй самій, бо бідолашна жінка, плутаючись у спідниці, не могла підтягтися на руках. Охоронці потішалися з цієї кумедної сценки, як малі діти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман з містом», після закриття браузера.