Читати книгу - "Переможець отримає все"

Тому й чекала дня, коли з’явиться Віктор, щоб вирушити з ним у край сонця та моря. Чекала не те що з якимось великим нетерпінням — просто з передчуттям радості й водночас із сумом та тривогою. Адже колись це скінчиться. Схоже, в цього хлопця, що являв собою, на перший погляд, квінтесенцію спокою, запакованого у треновані м’язи, слова не розходилися з ділом, і сподіватися в майбутньому не було на що. І не дай Боже закохатися…

Віктор об'явився несподівано, на два дні раніше, на іншій машині. Щоправда, як на неї, ця явно програвала попередній. Та яке це мало значення?

— Привіт, — сказав він, коли Світлана «впала» на сидіння поруч, і рушив з місця.

— Привіт. Ти так швидко… Казав — на кінець тижня.

— Упорався.

Коли вони зупинилися на повороті біля села, Віктор несподівано запитав:

— То як — ти вирішила?

— Звісно. Ми ж уже говорили про це минулого разу.

— Ти справді їдеш зі мною?

— Ну, звичайно.

— А що ти сказала тому своєму другові?

— Ну… взагалі-то, ще нічого. Але він не дзвонив! Завтра зранку має з’явитися. Також постійно їздить у відрядження. Завтра зранку я його… «ощасливлю». О, Боже… не люблю таких моментів.

— Нічого йому казати не треба. — Віктор зітхнув доволі важко й таки зустрівся з нею очима. — Я винен перед тобою й не хочу, щоб ти постраждала ще більше. Тому і приїхав сьогодні. Добре, що ти йому ще нічого не сказала. Збирайся і їдь із ним. І взагалі, вважай, що мене не існує.

Світлана глянула на нього такими очима, що йому стало зовсім незатишно. Їй навіть на якийсь час відібрало мову. А потім, відвівши погляд і втупившись під ноги, запитала:

— Що це означає? Я не розумію.

— Мені дуже шкода, що довелося зробити те, що зробив. Забудь про мене, я більше ніколи не з’явлюся.

Вона похитала головою й поклала на коліна сумочку, яку тримала в руках.

— Нормально. — Голос її здригнувся. — Як знайшлося, так і… Що, передумав? Несподівано набридло? Чи, може, вирішилися твої проблеми?… З дружиною… Ну, скажи хоч це — ти ж тільки правду говориш. Щоб удруге в таке не вляпалася.

— Я хотів знати, хто з нас кращий, — мовив Віктор, дивлячись у підлогу, й додав: — в очах гарної жінки.

— Що? Як — з вас? Ти знаєш Андрія? Може, ви друзі?

— Ні, не друзі, — відповів їй Віктор. — І знаю його лише в обличчя. Побачив випадково вас разом. І тоді створив для нас однакові умови — придумав собі жінку й дитину, зразу попередив тебе, що це тимчасовий зв'язок і… і також на море запропонував. Щоб усе однаково було.

— А про море звідки знаєш, якщо не спілкуєшся з ним? Я ж нікому не казала! А він тим паче не міг, у нього точно сім’я.

— Чув вашу розмову. Коли ви бачилися востаннє.

— О, Господи… Але там нікого не було!

— Це вам так здавалося. Там, де я служив, вчили не тільки цеглу ламати.

— Добре тебе навчили… Молодець. О, ч-чорт… — Вона наче прозріла. — Це його жінка тебе намовила. Я розумію…

— Ні, — Віктор говорив зовсім тихо, насилу вимовляючи слова. — Не намовила. Просто з нас двох її цікавить він. А я не вірю, що гірший.

— Тепер переконався? — злісно запитала Світлана. — Поздоровляю. — Вона взяла з колін сумочку й відчинила дверцята. — Ти — кращий. У всьому. За винятком одної речі. Ти — схиблений.

Дверцята грюкнули так, що захитався салон.

Віктор сидів, опустивши голову й поклавши долоні на кермо. Авжеж, він її скривдив. Скривдив задля власного… ні, не блага, швидше — порятунку. Щойно він довів самому собі, що кращий за того, кого вона має. А це кардинально змінювало плани на подальше життя.

А схиблений якраз не він. Схиблений той, хто, маючи Зоряну, може заглядати ще на когось. Кануло у прірву припущення, що, можливо, чогось не розуміє. Не розуміла саме вона. Не розуміла й робила його нещасливим — прекрасна, неповторна, але сліпа королева Зоряна.

У таких випадках Віктор зупинявся завжди. На узбіччі дороги стояло чотири машини — всі «сьомі» білого кольору з транзитними номерами за склом. Одна з них була піднята на домкраті, і під нею лежав водій, двоє щось радили поруч, а третій, зовсім зійшовши на зелену смугу, палив вогнище.

— Привіт, мужики.

— Здоров був…

— Проблеми?

— Нормально. Справляємося.

— Кардан не докручений, — пояснив другий. — Мало не загубили. Я казав, під ці машини спочатку треба лізти, а потім їхати.

— А ти звідки женеш?

— З Тужира.

Вони перекинулися кількома фразами про насущні справи. Виявилося, що хлопці женуть машини аж до Житомира й самі звідти. Нарешті виліз і той, хто займався ремонтом.

— Чорт би забрав… Я їду і щось чую! — він розпачливо вимахнув руками.

— Вуха треба мити, — поглузував інший.

Вони закурили, продовжуючи розмову. Від вогнища долітав тепер приємний запах. Віктор подав руку, прощаючись, але його не відпустили, запрошуючи на шашлик. Підійшов куховар, подав Віктору руку і сказав з відчутним акцентом:

— Ідом, пакушаєш нармалний шашлик.

Шашлик справді виявився непоганим — чеченець робив його явно не вперше. Віктор розповідав їм про сучасні перипетії тужирської автокухні. Розмова точилася про ціни, митницю, рекет, податки…