Читати книгу - "Бронзовий птах"

Мишко ще, мабуть, довго вичитував би Ігорю і Севі, але повернувся міліціонер і повідомив, що Ігоря й Севу наказано доставити в місто, до слідчого.

— Ми теж поїдемо, — заявив Мишко, — самих хлопців ми не відпустимо.

— Проїзд для всіх вільний, — відповів міліціонер.

Мишко взяв з собою Генку, а Славикові наказав разом з Жердяєм повернутись у табір. І ще він наказав Славикові нічого в таборі не розповідати про пригоди з хлопцями. І якщо приїдуть їх батьки, то сказати, що хлопці знайшлись і незабаром повернуться в табір.

Славик пішов до човна. Міліціонер з Ігорем і Севою вирушили на станцію. Слідом за ними попрямували Мишко з Генкою.

Слідчий виявився зовсім не таким, як уявляв собі Мишко. Мишкові завжди здавалося, що слідчий має бути високою, похмурою, зосередженою людиною, з настороженим і проникливим поглядом, зібраний, мовчазний, недовірливий.

А перед ними сидів невисокий чоловік, із звичайнісіньким обличчям, сіренькими очима, неуважний і, як здавалося Мишкові, розгублений. Завалений папками хиткий стіл був покритий подраним клаптем зеленого картону, обляпаного чорнилом і поцяткованого нерозбірливими написами та нічого не значущими малюнками.

Слідчий кілька разів виходив з кімнати, залишаючи на столі папери, і Мишка дивувало це: адже папери безперечні секретні. І взагалі все тут відкрито, співробітники голосно розмовляють, люди заходять і виходять. Це дуже похитнуло Мишкову повагу до установи, де, як він уявляв, провадилась таємна, небезпечна і самовіддана боротьба із злочинцями.

Ігоря і Севу слідчий, здавалося, зовсім не слухав. Він писав і писав щось стороннє: папір він передав іншому працівникові і при цьому сказав: «Це до справи Кочетова», і відразу ж брався писати інший. Коли Мишко розповідав про те, що на них напав човняр Дмитро Петрович, і про парубків у лісі, то слідчий був настільки неуважний, що Мишко ображено замовк.

Продовжуючи писати, слідчий нарешті спитав:

— Ви зможете показати місце, де знайшли човен?

— Звичайно, — відповів Ігор. — Біля Піщаної коси.

— Скільки до неї від Халзіного лугу?

На це питання відповів Мишко.

— Верст сім або вісім.

Слідчий підвів голову і, постукуючи по столу олівцем, сказав:

— Сім верст… Як же там опинився човен? Не могло ж його віднести течією: відстань велика, річка вузька і звивиста, човен обов'язково прибило б до берега. Отже, човен відігнали. Хто? Рибалін? Але навіщо йому відганяти човен на таку відстань, а потім повертатися назад? Припустімо, що вбивця не Рибалін, а хтось інший. І цей інший відігнав човен. Навіщо? Адже цим він тільки наводить на свій слід, виявляє свою присутність, тоді як його завдання — приховати свою присутність і звернути все на Рибаліна. Третє припущення: човен вкрала стороння людина. Але вбивство сталося учора вранці, і човен ви знайшли теж вчора вранці. Отже, він був відігнаний зразу ж після вбивства. І ця випадкова людина не могла не бачити того, що відбулося на березі, хоч би тіла вбитого Кузьміна.

Він замислився на мить, потім продовжував:

— Рибалін категорично заперечує свою причетність до вбивства. Докази проти нього тяжкі, але обставини ще неясні. Однією з обставин, до речі, найзагадковішою, і є те, що човен хтось відігнав. Коли б човен був на Піщаній косі, нам би легше було знайти людину, яка пригнала його туди. Але ви забрали човен і цим заплутали сліди. Тепер усе складніше.

Ігор і Сева сиділи, не підводячи очей, пригнічені усвідомленням своєї провини.

— Все, що ви розповіли, — правда? — спитав слідчий і вперше поглянув на хлопців так, як, па думку Мишка, мав дивитися слідчий: допитливо і суворо.

— Слово честі! — в один голос сказали Ігор і Сева.

Мишко заявив, що ручається за хлопців.

— Вірю, — сказав слідчий, — але хлопці можуть ще бути потрібними. Доведеться днів на два затриматися в місті. У кого б вони могли зупинитися? Є у вас в місті знайомі?

Знайомих у хлопців не було.

— Куди ж вас подіти? — задумався слідчий. — От що… Я вам дам записку в губвно. Хлопців днів на два помістять в дитбудинок, а потім ми їх переправимо в табір.

Він написав записку і передав її Мишкові.

— А до кого там звернутися? — спитав Мишко.

— Хто там… Найкраще зверніться до товариша Сєрова. Дитячими установами він керує.

Сєров, Сєров… Хто ж це такий? Знайоме прізвище… Ага, це ж він підписав охоронну грамоту на садибу…

— Ви їх ненадовго затримаєте? — спитав на прощання Мишко.

— Днів на два, не більше, — відповів слідчий.

Сєров був одягнений у звичайний костюм губернського радпрацівника: галіфе, чоботи і захисний френч з великими накладними кишенями. Завідував він у губвно господарськими справами і сидів в окремому кабінеті за великим письмовим столом з круглими різьбленими ніжками.

Глянувши на Сєрова, Мишко відразу згадав урок геометрії, на якому вони малювали куб і кулю. Тільки там куб і куля стояли поряд, а тут кулю було поставлено на куб: до короткого квадратного тіла була пригвинчена велика, кругла, зовсім лиса голова. Шиї майже не було, її заміняли кілька товстих зморщок між головою і тулубом.