Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

Я присилував себе відчинити двері й боязко, не підводячи очей, увійшов.

По всій підлозі лежали жмутки темно-русявого, чорного й сивого волосся.

— Ого! — мовив я вдавано бадьоро. — Схоже на те, що день у вас сьогодні пожитний!

— Та ні, — відказав Кел, і далі дивлячись у вікно, — це волосся лежить уже кілька тижнів. Та й хто при здоровому глузді ввійде в ці двері? Хіба що якийсь волоцюга — це не про вас, — чи дурень — і це не про вас, — чи якийсь лисий чоловік — і поготів не ви, — щоб запитати про дорогу до божевільні, чи якийсь бідак — оце вже ви, тож проходьте, сідайте в крісло й готуйтеся до страти електричним струмом, бо мій «Джміль» уже два місяці як барахлить, а я не маю грошей полагодити цю бісову техніку. Сідайте.

Скоряючись своєму катові, я ступив уперед, сів і втупив очі в розкидане по підлозі волосся, ті знаки чийогось минулого, які мали б про щось промовляти, але німували. Навіть примружившись, я не міг добачити там ніяких химерних обрисів чи застережень про близьку небезпеку.

Нарешті Кел обернувся й почовгав через ту занедбану фаянсову пустку, притрушену волоссям, і руки його механічно, мов самі собою, взяли гребінець та ножиці. Ставши позад мене, він на хвильку завагався, наче кат, якому звеліли відтяти голову молодому королеві.

Він запитав, яку стрижку — довгу чи коротку — я хочу, тобто менше чи більше мене спотворити, на вибір, але я, забувши про все на світі, дивився через сліпучо-білу арктичну пустку перукарні на…

Келове піаніно.

Уперше за п'ятнадцять років воно було під чохлом. Його жовтозуба усмішка ховалася під білим покійницьким покривалом.

— Келе… — Очі мої прикипіли до того покривала. На хвилю я забув про старого з трамвайної станції, що лежав у моргу закляклий, із жахливою стрижкою. — Келе, — запитав я, — як же це? Ви більш не граєте свій старий рег?

Кел заходився клацати в мене над вухом ножицями.

— Га, Келе? — не вгавав я. А тоді: — Щось сталося, Келе?

— Коли скінчиться це вмирання? — озвався Кел, неначе звідкись іздалеку.

Тепер навколо моєї голови задзижчав джміль, кусаючи за вуха, і по спині в мене побігли знайомі холодні мурашки; а потім Кел знов узявся до своїх тупих ножиць, обтинаючи мені голову, наче то був ланок здичавілої пшениці, й лаючись собі під носа. Я відчув легенький дух віскі, але й далі дивився просто себе.

— Що з вами, Келе?

— Нічого… Чи то пак, чортзна-що.

Він кинув ножиці, гребінця й змовклого сріблястого джмеля на полицю, перебрів через море зістриженого волосся й відслонив покривало на піаніно. Воно вискалилося, мов безтямне одоробло, а Кел сів і поклав на клавіші обидві руки, схожі на вмочені у фарбу пензлі, готові намалювати не знати що.

Те, що вийшло з-під них, скидалося на зламані зуби в розтрощеній щелепі.

— Чорт забирай! До лиха! Яке паскудство! У мене ж завжди виходило, я завжди викрешував живі іскри з цього бісового інструмента! Мене навчав сам Скотт, старий Скотт… Скотт… — Голос його завмер.

Він поглянув був на стіну над піаніно. А коли помітив, що я дивлюся на нього, швидко відвів погляд. Та було вже пізно.

Уперше за двадцять років я не побачив там фотографії Скотта Джопліна.

Я шарпнувсь у кріслі й мимоволі розтулив рота.

На піаніно не було кришки, і Келові довелося знов натягти на клавіші покривало. Потім він поплентав назад, мов плакальник на власному похороні, став позад крісла й узяв до рук знаряддя тортур.

— Скотт Джоплін — дев'яносто сім. Перукар Кел — нуль, — промовив він, наче оголошуючи результат програної гри.

Тоді перебіг тремтливими пальцями по моїй голові.

— Боже милий, ви погляньте, що я з вами зробив! Господи, та що це за паскудна стрижка! А я ж іще й до половини не дійшов. Мені б слід заплатити вам за всі ті роки, що я випускав вас звідси, як запаршивілого ердельтер'єра. А на довершення розкажу вам, що я скоїв з одним клієнтом три дні тому. Це чистий жах. Мабуть, це я зробив з того бідолахи таке страховидло, що хтось убив його, аби вирятувати з цієї біди!

Я знов шарпнувся в кріслі, але Кел легенько притримав мене.

— Я мав би стригти під наркозом, але… То от, про того старого бідолаху. Слухайте.

— Я слухаю, Келе, — жваво озвавсь я, бо саме для того й прийшов.

— Сів отут-таки, де ви оце сидите, — почав Кел. — Сів точнісінько так, як і ви, поглянув у дзеркало та й каже: «Запускайте свою машинерію». Отак і сказав. «Запускайте свою машинерію, Келе. Сьогодні, — каже, — буде найзнаменніший вечір у моєму житті. Мене запрошено до танцювальної зали Майрона, в центрі Лос-Анджелеса. Я вже хтозна-скільки років там не був. Сказали, мені мають вручити великий приз». «А за що?» — питаю. «Сказали: як найповажнішому старожилові Венеції. Хіба ж не урочиста нагода? Сказали ні про що не розпитувати, а причепуритися. От я й прийшов, Келе. Підстрижіть з усіх боків, але не робіть з голови більярдну кулю. І поприскайте одеколоном „Тигр“»… Ну, я й узявся стригти, аж упрів. Старий, мабуть, років зо два відрощував ту свою сніжно-білу копицю. Потім обприскав його одеколоном, так що мухи позліталися. І він пішов собі щасливий, залишивши тут два долари, я майже певен, що останні, які мав… Сидів отут-таки, де оце ви… А тепер він мертвий, — додав Кел.

— Мертвий? — майже закричав я.

— Хтось знайшов його в каналі, у притопленій лев'ячій клітці. Мертвого.

— Хтось… — почув я свій голос. Але не сказав: «Це я!»

— Я собі так міркую, що старий чи то ніколи не пив шампанського, чи то пив, але дуже давно, от і захмелів, і впав у канал. «Келе, — сказав він, — запускайте свою машинерію». Ото всім буде наука, правда