Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

— Поки що не маю права сказати щось певне, але сьогодні я, в усякому разі, став набагато розумнішим, ніж учора.

— Ледь не забув! — Панаітеску вийняв із кишені папірець. — Алексіу передав. За всіма сектами, крім двох, давно стежать хлопчаки. «Хіба заборониш людям помолитися?», каже Алексіу, «Аби вони тільки не порушували громадського порядку, то бог з ними». Але дві секти щоразу змінюють місце збору. За ними важко встежити ще й тому, що при вступі дається сувора клятва нікому ні про що не розповідати. Віруючі фанатично дотримуються її.

— «Божественна секта», — прочитав Дід і скривився.

— Останнє моління відбулося в районі Білого Озера, будинок Ф-2, вулиця Кактусів.

— Яких тільки назв не навигадують для вулиць!

— Мабуть, туди, де вулицям назви дають, проник якийсь мексиканець, — пожартував Панаітеску.

Дід заплатив за обід і сказав:

— Поїхали до Гогу. Сподіваюся, ти вже не голодний?

— Я завжди встаю з-за столу голодний. Це мій девіз. Я десь читав, що один чоловік отак робив і дожив до ста років. З моїм апетитом я з'їв би ще три порції. А квасолю доведеться перенести на завтра — сьогодні ми вже понаїдалися. Приготую на славу, як ніхто в світі. Думаєте, випадково в усіх великих ресторанах шеф-поварами працюють чоловіки?

Вони застали Гогу в кабінетику біля анатомки. Лікар був дуже смутний, навіть не помітив, як вони увійшли.

— Що з тобою, Гогу?

— Я ще ніколи так не страждав. За своє життя розрізав стільки трупів, що ними можна було б покрити шосе від Бухареста до Джурджі, а вчора ледве наважився торкнути скальпелем тіло загиблої дівчини. Вона була така прекрасна! Клянуся богом, коли б не міліція і не родичі, я заморозив би це тіло, щоб показувати людям. Нехай би переконалися, якою несправедливою буває доля.

— Гогу, отямся! Бог з тобою! — Дід намагався заспокоїти свого друга, побачивши, що той ось-ось заридає.

— Не можу отямитися. Ти знаєш, у мене дітей немає, а я дуже хотів їх мати. Уявляю, що в мене могла бути отака дочка, як вона. Я дивився на неї очима батька. Ти розумієш батьківські почуття? Може, думаєш, я збожеволів? Ні, просто постарів. Треба залишити цю роботу. Вже не подобається мені. Ти знаєш, який я майстер — з будь-якого трупа можу зробити античну статую. Це мій фах. Два роки вивчав у Парижі мистецтво пластичної естетики покійників. Я не можу втриматися, щоб не додати якусь дрібну деталь: чи то родимку на щоці домалюю, чи зроблю красивіший вигин ніздрів. А до Йоани не посмів доторкнутися, вона ідеально вродлива. Через те я не відразу встановив причину смерті. Розтинав тіло, а сам не міг відірвати погляду від її розплющених очей. Боже мій, що то за очі! Зроду не бачив таких.

— І що ж тобі вдалося встановити? — нетерпляче спитав Дід.

— Спочатку вона померла, а вже потім, хвилин через тридцять, їй завдано удару в череп. Від таких ударів, як правило, буває сильна кровотеча, у Йоани її не було. Та мене вразило не це. Очі… Широко розплющені очі. Від ударів у голову обличчя спотворюється, на ньому застигає вираз страшного болю. А в Йоани було дуже спокійне лице. Здається, несподівана смерть викликала в неї лиш легкий подив…

— Але яка ж тоді причина смерті? — здивувався Дід.

— Зараз поясню. Спочатку, як я вже сказав, мені було не зрозуміло, чому в неї не заплющуються очі. Рівно за годину перед тим, як віддати тіло рідним, я збагнув. Ще раз уважно оглянув її. Дівчині було зроблено укол у серце тонкою голкою. Сліду майже немає. Серце вмить зупинилося, кровотеча не настала. Це могло будь-кого дезорієнтувати. Ніхто б не встановив справжньої причини смерті. Але очі, її очі не давали мені спокою.

Дід здригнувся.

Гогу підійшов до шафи і взяв пляшку. Вийняв корок, але Дід лагідно заперечив:

— Я не п'ю, Гогу, і тобі не раджу. Що це у вас за начальство — дозволяє тримати тут спиртні напої?

— А хіба начальство по десять трупів за день розтинає? Я також людина. І коли б не…

— Краще каву звари, — попросив Дід.

Каву пили мовчки, ніхто й слова не промовив. Коли Дід зібрався йти, Гогу знову тяжко зітхнув, схилив голову і не чув, як із ним розпрощалися.

— А що я вам казав, шефе? — звернувся Панаітеску до Діда таким тоном, ніби то не Гогу, а він сам встановив причину смерті Йоани.

— Цікаво, дуже цікаво.

— Я теж так думаю. Але хто, дідько б його вхопив, міг отаке зробити?

— Тільки фахівець, — відповів Дід.

— Знаєте, шефе, я вже починаю сумніватися, що той детективний роман, який ми з вами обговорювали, має стосунок до цієї справи.

— А я сумнівався з самого початку.

— Виходить, тут водій «фіата» ні до чого.

Дід не відповів. Після того, як Гогу нагадав про очі Йоани, вони і йому почали ввижатися. Оті зелені очі і йому не давали спокою.

— Куди їдемо, шефе? — спитав Панаітеску.

— У район Білого Озера.

— У вас тепер інша гіпотеза?

— Та я вже не знаю, що й думати, — відповів Дід. — Справді, очі в неї чарівні, незрівнянні.

Панаітеску здивовано зиркнув на старого. Той похапцем витирав сльозу.

Дід розумів, що вони шукають голку в копиці сіна. Поставили «б'юїк» за кількасот метрів від будинку, про який повідомив Алексіу. Панаітеску перевірив, чи добре замкнув його, і поспішив за Дідом.

Будинок Ф-2 — десятиповерхова вежа з одним входом. На тильному боці через усі поверхи йшла пожежна драбина. Дід стенув плечима: навіщо вона потрібна? У його практиці такі драбини завдавали зайвого клопоту.

— Панаітеску, ти