Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

сісти в той човен загребним. Коли вербівник сходить на берег, його човен залишається близько, з гребцями на веслах, а другий човен, вартовий, звичайно зупиняється напоготові футів за кількасот від берега. Отже, я стромляв у пісок стернову жердину і сходив зі своїм крамом на суходіл, а Отоо зараз же пересідав туди, де лежав накритий брезентом вінчестер. Решта матросів мала снайдерівські рушниці, також заховані під брезентом. Я вмовляв та заохочував кучерявих канібалів найнятися на плантації в Квінсленді, а Отоо тим часом пильнував моєї безпеки. І не раз його тихий вигук остерігав мене, що дикуни задумують щось недобре, якийсь підступ. Інколи давав таку пересторогу несподіваний постріл із рушниці, що збивав з ніг котрогось тубільця. Тоді я кидався до човна, і рука Отоо помагала мені в нього вскочити. Пам’ятаю, що якось, за служби нашої на «Санта-Анні», тільки човен наш підплив до берега, як зчинилася веремія. Вартовий човен метнувся нам на поміч,- але поки він приплив би, кілька десятків дикунів могли нас усіх повбивати. Отоо блискавкою плиг на берег, ухопив обома руками мій крам - і ну розкидати на всі боки тютюн, намисто, томагавки, ножі, шматки перкалю. Тої спокуси їм несила була перемогти. Між ними зайшла бійка за несподівані скарби,- а ми тим часом сіли на човен, одіпхнули його й від’їхали футів сорок од берега. А за чотири по тому години я найняв там же таки тридцять робітників без жодних уже прикростей.

Та найбільше в пам’ятку мені випадок на Малейті, найдикішому зі східної групи Соломонових островів. Тубільці зустріли мене вкрай гостинно. Але хіба ж я міг знати, що вже два роки всі мешканці селища збирають людські голови, щоб виміняти на них голову білого? Вся та голота полюбляла голови, і найдорожче цінувала саме голови білих. Отже, той, хто заволодів би такою дорогою здобиччю, міг одержати за неї цілу колекцію. Кажу ж бо - стріли нас вони якнайліпше. Я відійшов того дня на добрих сотню ярдів од човна. Отоо радив мені бути обачним, а я на те не зважав,- і, ясна річ, попав у дуже прикре становище, як і завжди, коли не слухав свого побратима.

Я помітив небезпеку аж тоді, як із мангрових заростів вилетіла ціла хмара списів. Не менше десятка з них уп’ялося в мене. Я втікати,- але спис угородився мені в литку, і я впав. Дикуни метнулися до мене. Всі вони вимахували топірцями на довгих держаках, заміряючись одрубати мені голову. Кожного кортіла голова, один хапався перед другим, один одному заважав,- а я, користаючися з тієї метушні, петляв то туди, то сюди по піску й ухилявся від ударів.

Тоді з’явився Отоо, Отоо-борець. Він десь доп’яв собі важкого бойового кия, вигіднішого за рушницю в такій тісній сутичці, і кинувся, де найгустіше було ворогів. Вони, звичайно, не могли колоти його в такій тисняві списами, та й топірці тільки заважали їм. Він бився за мене, і так люто, як той легендарний Берсеркер. Києм своїм він орудував якнайспритніше: їхні черепи лускалися, немов переспілі помаранчі. Розігнавши стовпище, він ухопив мене на плечі й побіг до берега.

Тоді лише дістав він перші рани від чотирьох списів. Добігши до човна, схопив Отоо вінчестера - і не змарнував жодної з нього кулі. Опинившися нарешті, по трудній утечі, на шхуні, ми взялися перев’язувати свої рани.

Сімнадцять літ прожили ми вкупі. Дякувати йому, зробився я справжньою людиною, бо коли б не він, то й досі працював би я за корабельного комірника чи вербівника, а то б, може, й слід по мені вже запався.

Одного разу він сказав мені:

- Ти витрачаєш усі гроші, потім стаєш на роботу й добуваєш іще більше. Тепер тобі, молодому, заробляється легко. Але на старість ти не матимеш ні грошей, ні сили їх добувати. Я вже знаю це, мій пане. Я добре придивився до звичаїв білих людей; я бачив багатьох старих, що колись були молоді, як ти тепер, і могли заробляти гроші. Та молоді літа пройшли, і вони поставали немощні та вбогі, і їм уже доводиться лише чекати, поки хто молодий,- хоч би ти, приміром,- зійде на берег та почастує їх.

Тубілець на плантаціях - раб. Його заробітку - двадцять доларів на рік, робота тяжка. Наглядач працює мало: знай їздить собі верхи туди й сюди, приглядаючи, як гнеться чорний. Він бере за це тисячу двісті доларів на рік. Я - матрос на шхуні. На місяць дають мені п’ятнадцять доларів, та й то ще маючи мене за доброго матроса. Праця моя дуже тяжка. А ось у капітана на палубі розіп’ято тент, і він собі п’є пиво з довгих пляшок. Мені не доводилось іще бачити, щоб він тягнув линву або веслував. Він має сто п’ятдесят доларів на місяць. Я - матрос, та й годі. Він - мореплавець. Я гадав би, пане, що й тобі треба вивчати мореплавство.

Отож мій приятель розохотив мене вчитися. На першу мою шхуну став він за другого помічника, і моє капітанство переймало його куди більшими гордощами, ніж мене самого. А далі знову почалися такі міркування:

- Пане, платня капітанові йде добра. Але весь час йому на шиї турботи про корабель і відповідальність за нього. Далеко вигідніше бути хазяїном корабля, що живе собі на суходолі, має багато слуг, а грошики його, пущені на різні справи, ростуть собі та й ростуть.

- Так то воно так. Але за шхуну треба дати щонайменше п’ять тисяч доларів, та й то за стару шхуну,- відповів я.- Старість прийде до мене раніше, ніж я зберу стільки грошей.

- Білому розбагатіти - як води напитися,- мовив він, повівши рукою на берег, облямований гаями кокосових пальм.

Тоді якраз перебували ми біля Соломонових островів, і, пливучи вдовж східного берега Гвадалканару, набирали на корабель слонові горіхи.

- Од гирла тієї он річки до гирла сусідньої - дві милі,- сказав він.- Скрізь, куди око гляне, прослався рівний суходіл. Тепер цю землю можна придбати зовсім за дешево. Але як знати? Мине рік чи два - і, може, за мої платитимуть великі гроші. Тут добра якірна стоянка, найбільші пароплави можуть підходити до самого берега. Старий король віддасть тобі цю землю на чотири милі од берега за десять тисяч плиток тютюну, десять пляшок вина та снайдерівську рушницю. Все це разом