Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Так само й тоді, коли йдеться про імперію. Я не робив з імперії Бога, щоб він поневолював людей. Я не жертвував людьми задля імперії. А заснував імперію, щоб наповнити нею людей і надихнути їх нею, людина важить для мене більше, ніж імперія. Саме щоб заснувати людей, я й підпорядкував їх імперії. Я поневолив людей не на те, щоб заснувати імперію. Але облишмо цю мову, яка нікуди не веде й відрізняє причину від наслідку й господаря від служника. Адже це тільки відносини структури і внутрішньої залежності. Я, пануючи, більше підпорядкований своєму народові, ніж будь-хто з моїх підданих підпорядкований мені. Тож я, піднімаючись на терасу і слухаючи їхні нічні скарги, бурмотіння, стражденні крики й неспокій їхньої радості, щоб перетворити їх у спів, присвячений Богові, поводжуся, наче їхній слуга. Це я - вісник, що схожий на них і перемагаю їх. Це я - раб, відповідальний за їхню підстилку. Я їхній перекладач.

Отже, я - їхній замковий камінь, я - вузол, що схожий на них і зв’язує їх, надаючи їм форми храму. Чого іншого вони хотіли б від мене? Невже каміння вважає, ніби воно стерлося, підтримуючи свій замковий камінь?..

Я не визнаю дискусій на такі теми, бо вони марні.

Значення має тільки дія. Адже тільки вона триває, а не мета, що є тільки ілюзією подорожнього, коли він іде з гребеня на гребінь, неначе досягнена мета має сенс. Так само й немає прогресу без визнання того, що є. Від чого ти всякчас відступаєш. І я не вірю у відпочинок. Бо, якщо людину розриває якась суперечність, їй не годиться прагнути нетривкого й поганого миру, сліпо визнаючи одну з двох сторін суперечки. Де ти бачив, щоб кедр виграв, уникаючи вітру? Вітер шматує кедр і водночас засновує його. Мудрий той, хто зміг би відокремити добро від зла. Ти шукаєш у житті певного сенсу, тоді як сенс полягає передусім у тому, щоб стати самим собою, а не здобути жалюгідний мир, який пускає суперечки в небуття. Якщо що-небудь опирається тобі й розриває тебе, дай йому вирости, це означає, що ти пускаєш коріння і перетворюєшся. Благословенний твій розрив, що спонукає тебе народити тебе самого: адже жодна істина не засвідчує себе й не досягає себе з усією очевидністю. А істини, які пропонують тобі,- тільки зручне впорядкування, схоже на снодійні порошки.

Адже я зневажаю тих, які отуплюють себе, щоб забути, і, спрощуючись, душаться, щоб жити в мирі, це одне зі сподівань їхнього серця. Адже знай: усяка нерозв’язана суперечність, усяка непоправна сварка зобов’язує тебе вирости, щоб поглинути її. У вузлах свого коріння ти береш землю без обличчя, її камінці та гумус, і будуєш кедр на славу Господню. Слави стовпа храму набуває тільки та колона, яка народжувалася протягом двадцяти поколінь свого зуживання з боку людей. І ти сам, якщо хочеш вирости, зуживай себе в своїх суперечках, бо саме вони ведуть до Бога. Це єдиний шлях, що існує у світі. Звідси випливає, що страждання звеличує тебе, коли ти приймаєш його.

Якщо ти запитуєш мене: «Чи повинен я будити цього чоловіка, а чи треба лишити його спати, щоб він був щасливий?» - я відповім тобі, що нічого не знаю про щастя, та, якщо з’явилось північне сяйво, чи лишиш ти спати свого приятеля? Ніхто не повинен спати, якщо може побачити його. Звичайно, він любить свій сон і загортається в нього, але все-таки відірви його від того щастя й викинь назовні, щоб він став собою.

Жінка грабує тебе задля свого будинку. Звичайно, бажана любов, що напахчує дім, виспівує струменем води, виграє музикою мовчазних стрілок і є благословенням дітей, які приходять одне за одним, а їхні очі наповнює мовчання вечора.

Але не намагайся розподіляти відповідно до формул ані сяєво воїна в пісках, ані добрі наслідки його любові й виявляти таким чином свої вподобання. Адже поділяє тільки мова. Немає любові, крім любові воїна, сповненого просторів своєї пустелі, і немає дарувань життя - в засідках коло криниць,- крім дару коханця, що вміє любити, бо інакше запропонована плоть не є ані пожертвою, ані дарунком кохання. Адже якщо войовник - не людина, а автомат і машина, щоб бити, в чому тоді полягає велич воїна: в такому випадку і вбачаю в ньому тільки страхітливий витвір комахи. А якщо той, хто пестить жінку,- лише смиренна худоба на своїй підстилці, в чому тоді полягає велич кохання?

Я не знаю іншої величі, крім величі воїна, що кладе зброю й заколисує дитину, і одруженого чоловіка, що йде на війну.

Не йдеться про урівноваження однієї істини іншою істиною, чогось слушного певної миті іншою слушною річчю. Йдеться про обидві істини, які набувають значення тільки спільно. Отже, ти кохаєшся, як воїн, а воюєш, як коханець.

Але та, яку ти здобув задля своїх ночей, яка пізнала лагідність твого ложа, звертається до тебе, свого дива, і каже: «Хіба мої обійми не ніжні? Хіба в нашому будинку не прибрано? Хіба наші вечори не щасливі? - Ти усмішкою погоджуєшся з нею.- Тоді,- каже вона,- будь коло мене й підтримуй мене. Коли з’явиться бажання, тобі треба лише протягти руки, і я припаду до тебе завдяки простій вазі свого тіла, як молоде помаранчеве дерево з рясними важкими плодами. Адже там, десь далеко, ти живеш хижим життям, яке не вчить тебе пестощів. А порухи твого серця, наче вода замуленої криниці, вже не мають попереду ані простору, ані розвитку».

І справді, під час своїх самотніх ночей ти знав оті відчайдушні пориви до тієї або тієї жінки, чий образ спливав перед тобою, бо всі вони гарнішали в тиші.

Ти вважаєш, ніби самотність війни змусила тебе втратити дивовижну нагоду. А втім, ти навчаєшся любові лише під час відпустки, відданої коханню. А синім гірським краєвидом милуєшся лише серед скель, що ведуть на гребінь, а Бога навчаєшся любити лише під час молитов, на які він не