Читати книгу - "Одержимий злом"

У телефоні Адріана Стіллера теленькнула смс-ка.

— Тео Дерман, — прочитав він уголос і підняв догори телефон, на екрані якого виднілося фото аркушика паперу, на якому Луне Мельберґ записала його дані.

Тео Дерман

вул. Антона Брекке, 72

0041 ОСЛО

Гідле перемкнувся на реєстр покарань, набрав прізвище. Пошук не дав результату. Відкрив реєстр населення, але й там нічого не знайшов.

— Іноземець, — підвів підсумок Гаммер. — До кримінальної відповідальності в Норвегії не притягався.

Гідле спробував ще пошукати в реєстрі держбезпеки — також марно.

Семмельман пошукав його в поліційній базі даних.

— Ніяких Дерманів немає, — відрапортував він.

— Перевір адресу, — попросив Вістінґ. — З’ясуй, хто мешкає там замість нього.

— 0041 — район Саґене, — озвався Семмельман. — Там переважно багатоповерхова забудова.

Виявилося, що такої адреси не існує.

— Поштового індексу 0041 в Осло немає, — сказав Гідле, продовжуючи пошук. — Вулиця Антона Брекке є у Фредрікстаді. Єдина така вулиця в усій Норвегії, але нумерація будинків навіть далеко не доходить до 72.

— От дідько! — вилаявся Гаммер. — Спробуй його просто поґуґлити або пошукай у фейсбуці.

Уве Гідле скопіював ім’я і переніс у пошук у ґуґлі. Найточнішим збігом була німецька дитяча книжка «Theo und der Mannim Ohr». Тобто «Тео і чоловік у вусі».

Гаммер застогнав.

— Та що це, з біса, таке? Невже в усьому світі немає жодного Тео Дермана?

— Перевір Поштову службу, — звелів Вістінґ. — Вони повинні реєструвати кореспонденцію. Йому ж надіслали два листи.

Гаммер кивнув, занотував собі доручення.

— Якщо вірити словам Луне Мельберґ, — додав він.

Вони обговорили всі завдання, розподілили між собою робочі напрямки, а тоді Вістінґ закінчив нараду.

Зарипіли стільці — усі водночас повставали з місць і подалися у своїх справах. Адріан Стіллер склав документи й ноутбук в сумку, закинув її на плече й підійшов до Вістінґа.

— Поїду з тобою у в’язницю.

Вістінґ кивнув.

— Мушу спершу заїхати додому, забрати Ліне. Її авто стоїть у вас, біля Кріпоса.

Розділ 30

Знову пустився дощ. Ліне сиділа в своєму підвальному кабінеті й наслухала, як з даху дзюркоче ринвою вода.

Амалії потрібні нові ґумові чобітки, подумала мимоволі. Мала вже виросла зі своїх. І дощовик ось-ось стане затісний.

З вулиці засигналив автомобіль. Мабуть, батько. Чверть години тому він надіслав їй повідомлення, що скоро приїде, попросив бути готовою.

Ліне вийшла з програми, піднялась у кухню й визирнула у вікно. В автомобілі поруч з батьком сидів ще й Адріан Стіллер.

Батько ще раз посигналив.

Ліне накинула куртку, вийшла з будинку й сіла на заднє сидіння.

— Привіт! — привіталася з обома чоловіками.

Стіллер обернувся до неї з усмішкою. Батько глянув на доньку в дзеркало заднього огляду.

— Ключі від авта взяла? — запитав він.

Ліне кивнула, але, про всяк випадок, перевірила ще раз у сумочці.

— Є новини? — поцікавилася вона.

Батько похитав головою.

— Що то була за операція нині вранці?

— Штурмували літній будиночок на південному березі фьорду в Ефтанзі, — пояснив батько. — Але Керра там не було.

— Знайшли твоє звукове обладнання, — додав Стіллер. — Мікрофон і передавач. Скоро повернемо тобі.

— То він ховався на літній дачі? — уточнила Ліне. — Скільки часу?

— Недовго.

— Тобто?

— Утік далі на краденому катері, скоріш за все, ще до того, як на пошуки підняли вертоліт, — відповів Стіллер. — Затоплений катер знайшли неподалік Тьонсберґа. Там всі сліди уриваються.

Стіллер був говіркіший, ніж батько. Ліне це подобалося. Вона почувалася членом команди.

— І що тепер? — допитувалася вона.

— Перевіряти повідомлення потенційних свідків, — буркнув батько.

Ліне перевела погляд у вікно. Батькова відповідь її розсердила. Позбавлена інформації репліка. Одна з тих, що їх кидають журналістам у перших рядах на прес-конференціях.

— Ви перевірили, з ким він контактував у тюрмі? — не вгавала вона. — Список відвідувачів чи щось таке?

— Саме з цим працюємо, — коротко відповів батько.

Ліне завовтузилася на сидінні.

— Зміг поговорити вчора з колишнім головним слідчим у справі?

— Так.

— Що він сказав?

Батько виїхав на Е18 і додав газу.

— Розповів про пошуки Іншого.

— Мають підозрюваних?

Батько знову зиркнув на доньку в дзеркало заднього огляду.

— Ми саме на активній стадії розслідування, — не надто приязно відповів він. — Мусиш набратися терпіння й зачекати, доки все закінчиться.

Ліне зітхнула й демонстративно приклала долоню до чола.

— Чи я вже не журналіст? — сказала вона, нахилившись уперед. — Я запитую, бо це стосується мене. Я була там, коли втік Том Керр. Мені досі болить голова від вибухової хвилі. Я не можу чекати, доки все закінчиться. І я не заспокоюся, доки він не опиниться знову у в’язниці.

Ніхто попереду не озвався і словом. Батько голосніше ввімкнув радіо. «Двірники» шкрябали по вітровому склі. Ліне похитала головою і сердито відхилилася на спинку сидіння.

— Де та вілла, яку ви обшукували? — запитала вона. — Це ж не таємниця! Як звати власника?

Адріан Стіллер напівобернувся до неї.

— Ми маємо фото з операції. Спробую отримати до них вільний доступ.

Він усміхнувся.

— Коли все закінчиться…

Розділ 31

Задзижчав електронний замок. Вістінґ відсунув набік ґратовану хвіртку й рушив через тюремне подвір’я до масивної цегляної будівлі.

З якогось вікна третього поверху хтось щось викрикнув. Нерозбірливий заклик про права й справедливість.

Директор в’язниці стояв на верхньому майданчику стрімких кам’яних сходів, чекаючи на них. Їх зареєстрували на вахті, вони віддали свої службові посвідчення в обмін на бейджики відвідувачів. Потім директор повів їх до свого кабінету.

— Ми зачинили все відділення, коли стало відомо про втечу Керра, — пояснив директор. — В’язні, звісно, теж довідалися про це з телебачення та радіо, але вони не мають змоги обмінюватися між собою інформацією.

— Є серед них, хто може знати більше?

— Томмі Горланн усе ще сидить. Тож з нього все почалося.

— Інформатор?

— Так. Якщо хтось і знає більше, то це він.

— Ви раніше його допитували?

Вістінґ похитав головою. Стіллер ніколи з ним не зустрічався, лише читав звіти, у яких співкамерник переказував те, що Том Керр розповідав йому про вбивство Таран Нурюм.

— Не зважайте на його око, — попередив директор. — Зовні він не такий страшний, як страшне те, що діється у нього в голові.

— Що не так з оком?

— Вроджена вада. Народився з порожньою очницею. Раніше ходив зі скляним оком, але тепер — ні.

— Ми хотіли б також поговорити з особистим охоронцем Керра, — попросив Вістінґ.

— Моландер… Кілька днів був на лікарняному, вже повернувся до роботи. Сьогодні на чергуванні.

Директор в’язниці схилився над пультом внутрішнього зв’язку, попросив когось у слухавку викликати до нього в кабінет Фредріка Моландера.

Вістінґ виклав на стіл документи, які надавали їм дозвіл для обшуку камери