Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— І про пана Роїклера?

— В сучасній теології є дивні течії. А симпатії пана Роїклера до вашого брата, ота впертість, з якою він тут захищав вашого брата, підтримував — усе це треба було перевірити. Одначе можу вас запевнити: він був і залишається цілком поза підозрою.— Гольцпуке ступив до дівчинки, скуйовдив рукою їй волоссячко на голові й тихо промовив: — Ну, Кіт, і досі на мене гніваєшся?

Але Кіт нічого не відповіла, тільки тупнула на нього ніжкою. Гольцпуке поволі рушив до дверей, ще раз кивнув головою Сабіні й вийшов у сад. «„Колеса“...— стомлено міркував він.— Як же мені перевірити ще й тисячі велосипедів та велосипедистів?.. Зважувати! — раптом спало йому на думку.— Їх можна зважувати, а коли знаєш вагу, то легко з'ясувати, начинені вони вибухівкою чи ні...»

Іноді я ледве стримуюся, щоб не подзвонити Тольмам, просто поговорити з ними, поїхати до них чи запросити обох до себе, може, навіть пригостити їх чаєм або й налити по чарці. Треба було б нарешті зламати взаємні упередження, що виникли (з обох боків, звичайно) ще тридцять три роки тому, висловити свої думки — суворі, зате цілющі. Тольмові пора вже відмовитись від «Блетхена», старого слід позбавити останніх ілюзій. Він повинен кінець кінцем попустити віжки, зокрема й собі самому, адже «Блетхен» став для нього вже справжніми джунглями; він усе ще «здогадується», але нічого, анічогісінько не знає й нічого не бачить. Краще присвятив би себе якомусь хобі з історії мистецтва — скажімо, колекціонуванню образів богоматері чи картин голландських художників. Неоціненний, просто-таки чарівний голова правління, який ще й забрав собі в голову, нібито його хочуть знищити! Та нікому ж таке й на думку не спаде, навпаки, хай собі на здоров'я живе, хай його бережуть, охороняють і хай нарешті звільнять від отого тягаря —«Блетхена». І якби він узявся колекціонувати образи чи картини, то це не тільки замінило б йому оті наївні його «здогади» щодо «Блетхена» та загального економічного становища, а й давало б, мабуть, утіху, бо голова правління, який щось тямить в образах богоматері й картинах голландців і навіть може зв'язати про це кілька слів — о, такий голова правління був би справді незамінний, неоціненний, і тоді з нього, певна річ, таки довелося б зняти тягар цієї високої посади. Представляти концерн — нехай, виголошувати промови — нехай, але не більше, щоб тільки не брався ухвалювати рішення. Тут нічого не вдіє ні Амплангер, ні нинішній штат референтів; треба взяти принаймні двох нових людей, які б розвантажили Тольма, розчистили йому дорогу. Можна було б подумати про Кольцгайма та Грольцера, однак це надто ризиковано. Треба ще поміркувати. На превеликий жаль, Тольмів син ступив на хибну — інакше й не скажеш — стежку, і тепер його з тієї стежки вже, мабуть, не зведеш. А з хлопця міг би вийти ще один Амплангер, він би навіть перевершив Амплангера, адже натура в нього тонша, почуття гумору розвинене краще, та й посмішка не така колюча (про Амплангера та його посмішку навіть ходять злі жарти, як-от: «Запроси Амплангера, і він тобі поріже й поколе всіх без ножа!») Молодий Тольм не був би й такий до смішного up to date[55], як Амплангер, що знає вже не тільки нові та новіші, а й найновіші танці й любить покружляти á la mode[56] все ще охочих повихилятись дружин чоловіків, уже не таких охочих до цього діла. В Амплангера досить таки жахлива манера: із вправними варіаціями видавати те, що він прочитав із свіжої передової у «Франкфуртер альгемайн цайтунг» чи в «Більд», за власні думки. О, це чоловік спритний і по-своєму незамінний. І все ж йому бракує чогось такого, що має Рольф Тольм: особистості, неповторності. Отого клятого «чогось такого», отого чортового «трохи», що його, певна річ, повік не набудеш і не здобудеш, отого майже містичного, паскудного, недосяжного є багато в його матері й чимало — в батька: це — чарівливість. До того ж Рольф знає те, чого його батько не збагне ніколи: гаслом може бути боротьба, а не примирення. А цю чарівливість він мав уже тоді, як підпалював автомашини й шпурляв каміння. Мав і не втратив. Він, звичайно, давно вже переріс, і лише «здогадується», як і його батько, що на світі є тільки одна країна, в якій він, може, робив би щось більше, ніж просто рвати яблука та лагодити селянам будинки; ця країна — Куба. І все ж таки, і все ж таки... Ця бісова Куба, це велетенське заокеанське більмо на оці... Так, про це йому шепнув на вухо Гольцпуке: тепер Рольф вчить з якимись чілійцями іспанську, цікавиться фаховою лексикою, студіює кубинську економіку й навіть має учня, отого сільського хлопця з Губрайхена. А втім, ним довелося пожертвувати, хлопець уже ніколи, повік не повернеться, і якби теоретично він і знайшов дорогу назад, то повернутись він однаково не повернеться. Навіть якщо з Рольфових планів щодо Куби нічого не вийде, він волітиме й далі збирати горіхи, садити картоплю і плодити зі своєю любою комуністкою дітей — уже з самих гордощів, із крижаної зневаги до Цумерлінга, хоч його машин він тепер і не палить. Рольф уже ніколи не піднесе до облитої бензином машини сірника, не візьме в руки камінця, а сидітиме у своєму закутні, рахуватиме груші й ремонтуватиме трактори; він додержуватиме — як і сотні, тисячі таких