Читати книгу - "Чотири після півночі"

Блискуча поверхня бульки розверзлася. Зсередини повалив червоний дим, що нагадував випари з чайника в червоному неоновому світлі.

Істота знову заревла страшенним, сповненим жаги вбивства риком. Велетенська паща з покрученими зубиськами вирвалася зі зморщеної мембрани бульки, що тепер розлазилася, наче пащека гринди[323], що виринає з глибин. Вона виривалася, жвакаючи й гризучи мембрану, видаючи плюскотливі звуки.

Несамовито, шалено вицокували годинники.

Батько знов ухопив Кевіна, цього разу так сильно, що зуби хлопця вдарилися об пластиковий корпус камери і він ледве не випустив її з рук.

— Знімай його! — кричав батько, незважаючи на несамовите ревіння потвори. — Знімай, Кевіне, якщо можеш. ЗНІМАЙ УЖЕ, Боже милостивий, воно збирається…

Кевін висмикнувся з батькових рук.

— Ще ні, — промовив він, — ще поки н…

Істота завищала, вчувши Кевінів голос. Сонячний пес рвонувся вгору, розтягуючи знімок ще сильніше. Знімок, стогнучи, розтягувався й напинався. Тоді цей звук знову перейшов у тріск тканини, яку роздирали.

Раптом перед очима Делеванів постав Сонячний пес. Його голова, чорна й кудлата, висовувалася крізь діру в реальності, наче чудернацький перископ. Чітко проглядалися його ґудзувата металева поверхня і яскраві, сліпучі лінзи… та тільки то був не метал. Кевін побачив кострубату, шпичасту шерсть, а замість лінз перископа — божевільні, розлючені очиська.

Пес вистромив шию, шпичаки на його шкурі розтинали краї діри, що тепер скидалася на химерний візерунок сонечка. Він знов заревів, нудотлива слина жовто-червоного полум’я скрапувала з його пащі.

Джон Делеван відступив на крок, наштовхнувшись на столик із грубими примірниками «Дивних історій» та «Фантастичного всесвіту»[324]. Столик перехилився, і Джон безпорадно впав на нього догори дриґом. Столик із гуркотом перекинувся, накривши собою містера Делевана. Сонячний пес знову заревів, а тоді, граційно схиливши голову, рвучко продер мембрану, яка стримувала його. Мембрана затріщала. Потвора гавкнула, з її пащі вирвався тоненький вогняний струмінь, який підпалив мембрану, обернувши її на попіл. Звір кинувся вперед, і Кевін побачив, що на краватці довкола його шиї був не затискач, тепер із неї звисало ложкоподібне приладдя, яким Батя Меррілл прочищав собі люльку.

У ту мить Кевін почувався дуже спокійно. Його батько закричав, силкуючись вибратися з-під столика, який його накривав, та Кевін не зважав на це. Той крик, здавалося, лунав десь звіддалік.

«Усе гаразд, тату, — подумав він, надійніше фіксуюючи звіра у віконці видошукача. — Усе гаразд, хіба не бачиш? У всякому разі все може бути гаразд… бо чари, накладені на нього, відступили».

Йому спало на думку, що, може, й Сонячний пес має господаря і той утямив нарешті, що Кевін більше не здобич.

Може, у тому химерному потойбічному містечку Полароїдсвілі був іще й гицель[325]. Мав би бути, інакше чого б у його сні з’являлася та гладка жінка? Саме вона самохіть сказала йому, що треба робити, або ж гицель послав її, щоб Кевін помітив жінку: двовимірну огрядну жінку, з її двовимірним візком, повним двовимірних камер.

Стережися, хлопче. Батин пес зірвався з припони, то люта звірюка… Його важко сфотографувати, та й того ніхто не зробить, якщо тільки не має камери.

А тепер у нього була камера. Певності він не мав, та принаймні була камера.

Пес спинився, безцільно вертячи головою… поки його каламутний, смертоносний погляд не прикипів до Кевіна Делевана. Чорні губи вишкірилися, оголюючи покручені кабанячі ікла, пащека роззявилася, відкриваючи канал замість рота, з якого валувала пара. Він завив високим, пронизливим ревом. Старезні кулі, що звисали зі стелі, освітлюючи вночі Батину крамницю, лускали підряд одна за одною, засипаючи все дощем з матового, запаскудженого мухами, скла. Пес знову кинувся, його широкі, напружені груди проривалися крізь мембрану між світами.

Палець Кевіна спинився на кнопці затвора «Полароїда».

Пес поривався знову, тепер вивільнивши передні лапи з тими твердими кістяними шпичаками, що, мов велетенські шипи, шкрябали й дряпали поверхню столу. Вони продирали довгі рубці у грубих кленових дошках. Кевін міг чути лише притишене шкрябання задніх лап, що борсалися десь там унизу (де б те «там унизу» не було), і він знав, що то збігають уже останні миті, коли пес залишався ув’язненим. Наступний такий судомний ривок вивільнить його, і як тільки він пролізе крізь діру, то буде рухатися рідкою смертю, пожираючи відстань між ними, спалюючи його штани своїм вогненним подихом за якісь миті до того, як роздерти його.

Кевін скомандував:

— Посміхнися, виблядку.

А тоді клацнув «Полароїдом».

Розділ 24

Спалах був настільки яскравим, що пізніше Кевін не міг навіть подумки його відтворити, та й справді ледве його пригадував. Камера, яку він тримав, не стала гарячою й не розплавилася. Натомість пролунало три чи чотири швидких тріскотливих звуки всередині неї, коли матові лінзи об’єктива луснули, а його пружини або порепалися, або ж просто випарувалися.

У сліпучому післяспалаху він бачив завмерлого Сонячного пса, ідеальний чорно-білий полароїдний знімок: голова відкинута назад, кожна звивиста складка і вм’ятина в неймовірно кошлатій шерсті закарбовані, мов висохла річкова долина на топографічній мапі. Його зуби відблискували вже не тьмяно-жовтим, а брудно-білим відтінком, мов у старого кістяка на споді русла, де вода спинила свій плин іще тисячі років тому. Білосніжним, мов тіло грецької статуї, було лише набрякле око. Гарячі шмарклі скрапували з його розширених ніздрів, збігаючи цівками розпеченої лави.

Цей знімок не був схожий на жоден полароїд, який Кевін будь-коли бачив. Чорно-білий замість кольорового, тривимірний замість двовимірного. Хлопець став немовби свідком того, як істота вмить обернулася на камінь, необачно зиркнувши на голову Медузи.

— Тобі кінець, скурвий сину! — закричав Кевін істеричним голосом. І, наче погоджуючись, хватка завмерлих передніх лап потвори ослабла, пес почав зникати в дірі, з якої з’явився, спочатку повільно, а тоді швидше. Він щез зі звуком, що нагадував зсув ґрунту.

«Що я побачу, якщо зараз підбіжу до тієї діри? — невиразно подумав Кевін. — Чи побачу я той будинок, той паркан, старого з його візком, що витріщиться на хлопченя, яке дивитиметься на нього крізь зяючий обвуглений отвір у небесах? Чи мене засмокче туди?»

Кевін випустив «Полароїд», піднявши руки до обличчя.

Лише Джон Делеван, лежачи на підлозі,