Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

– Ні,– нарешті зауважив Остап, потерши долонями пожмакане через недосип обличчя.– Кремація значно краща.

Вони з Максом сиділи в університетському дендропарку напроти входу в кам’яницю. Обидва приятелі знали, що обов’язково мають бути на похованні, та, якщо чесно, у них не вистачало мужності, аби пересилити себе. Тому обоє нервово відмовчувалися, уникаючи зустрічатися поглядами. Кожен усвідомлював хибність такого рішення і власне боягузтво.

– Гадаєш? – спитав Макс.

Не сказати, що його аж надто цікавила відповідь, але він розумів, що Остапові треба виговоритися.

– Взагалі-то не знаю,– зізнався той.– Але я був якось на похороні й зненавидів цю паскудну процедуру на все життя.

Він зітхнув, збираючись із думками.

– Тоді ховали мого діда. Не скажу, що ми були близькі: малим я того діда бачив не більше двох-трьох разів на рік, на свята, а потім він взагалі зник з мого поля зору. Та його поховання зачепило мене надовго.– Остап знову зітхнув.– Оте, як виглядає тіло мерця, як відспівують, як квилять над труною… А ти чув, що привиди – це заблукані душі тих, кого рідня та друзі не в змозі відпустити? От вони й вештаються навколо, стогнучи у відчаї, бо самі люди їх тут тримають і не дослухаються до їхніх благань. Саме тому я за кремацію.

– І в чому різниця?

– Примари прикуті до своїх тіл. Після похорону, хай мине навіть сто років, тлін все одно залишається в землі. Якщо людину не відпускають, вона навіки залишається поруч зі своїм кістяком. Однак після кремації не зостається нічого, крім попелу, а його бажано розвіяти за вітром. Таким чином душа відлітає одразу туди, куди треба, без жодних затримок…

Остап замовк і потягнувся до кишені мішкуватих джинсів за сигаретою. Запалив, спідлоба подивився на все, що коїлося поруч.

Макс теж мовчав. Поки Мафін курив, він потроху занурювався в роздуми, що переслідували його ще з часів вечірки в гуртожитку, коли вся компанія зібралася востаннє. На обличчі хлопця не можна було прочитати жодної емоції. Абсолютний нуль за Кельвіном. Тому визначити, що саме у нього на думці, було вкрай складно. Але Остап вважав, що наразі їх обох турбує те саме: бо про що можна думати, як не про похорон друга, який несподівано пішов з життя?

Після інциденту вони збиралися лише один раз – у тій самій двісті сімнадцятій кімнаті. Усі пригнічено мовчали, хоча згодом нестерпна напруга все ж таки спала. Попри це про Сергія ніхто так і не наважився заговорити, бо ніхто не розумів справжніх мотивів його вчинку. І від цього на душі було тоскно. Але життя на цьому не завершувалося, і нагальні проблеми самі собою не вирішувалися.

Дара з Богданом повідомили, що вони нарешті будуть жити під спільним дахом. У гуртожитку неодруженим парам жити разом суворо заборонено, а тут – не без щедрої допомоги Богданових батьків – у них з’явилася власна двокімнатна квартира в передмісті. Алекс так само вештався по клубах і намагався втопити в алкоголі своє розчарування щодо Лани. Факультетом повзали чутки, ніби її бачили разом із професором Чигиринським. Ситуація видавалася досить прозорою, зважаючи на те, як швидко й вправно дівчина здала сесію, тоді як ще кілька днів тому балансувала на межі вигнання з універу.

Алекс і зараз був на підпитку і прикладав відчайдушних зусиль, щоби не звертати жодної уваги на Лану. Сама ж вона на ті чутки взагалі не зважала. Головне – зрозуміти, чого саме ти хочеш від життя, а потім йти своєю дорогою. А ціна… усе має свою ціну.

На відміну від Лани, вірний зброєносець Алекса цю сесію ледь здолав. І то завдяки спецвказівці ректора. Прислужництво – справа марудна, потребує купу часу. Тож у міру того, як Алекс заглиблювався в похмуру гульню, Сашко Кравич крок за кроком потопав у болоті прогулів і безпросвітного невігластва. Із якого був лише один вихід – за ворота вишу. Наразі викладачі, заплющивши очі на все, сяк-так виставили йому прийнятні бали, але чи не кожен попередив: наступного разу такі фокуси не прокотять, час братися за голову.

Смерть Знайди найбільше вразила Остапа. Воно й не дивно. Вони з Сергієм були не розлий вода. Сподівань на те, що його новим напарником по розвагах стане Макс, певна річ, не було. Не та він людина, щоб отак веселитися, а в світлі останніх подій взагалі з головою поринув у щось своє і, судячи з усього, досить безпросвітне…

Наразі вони вдвох продовжували сидіти в тіні дерев, що взагалі не рятувала від задухи. Попри мовчазність Макса, Остап все-таки спробував поділитися наболілим, але перебіг його думок виявився надто безладним. Думки плутатися, чіплялися одна за одну й зрештою перетворювалися на якусь нісенітницю. Проте…

– А знаєш,– раптом повернувся він до приятеля,– що мені спало в голову? Пам’ятаєш наші витребеньки перед дзеркалом? Отой нібито шабаш? То все було жартома, чи не так?

Він питально поглянув на Макса, але той вперто мовчав.

– Але дивися! Якось сталося, що ті жарти перетворилися на реальність. Тільки зачекай, не смійся… Згадай, як наступного дня Сергій несподівано виграв за конкурсом той клятий ноутбук. І це лише початок, бо невдовзі наша кралечка Лана владнала проблему з сесією, що її так бентежила. А далі Дара з Богданом отримали бажане житло… Коротше, хай як це не дико, всі бажання, висловлені тієї ночі, збуваються! А тепер Сергій помер. Що скажеш?

Мафін підсунувся до приятеля й зазирнув йому просто в очі, але не побачив там нічого. Це його чомусь налякало. Хоча якої реакції можна чекати від цього закінченого інтроверта?

Макс майже не чув Остапа. Натомість укотре прокручував у голові те, що сталося із Сергієм Знайдою. Думки про хлопця чомусь мішалися в його голові зі спогадами про дитинство, про гостре бажання бути таким, як всі інші… А ще – матір та батько…

– Тож я думаю,– вів далі Остап, незважаючи на Максову відсутність.– Нам треба дізнатися якомога більше про ту легенду.

Він підвівся з лавки й озирнувся так, ніби боявся, що їх підслуховують. Однак ті побоювання виявилися марними – у цій частині парку вони перебували на самоті.

– Я не знаю, що це таке і як воно спрацювало, але це очевидна річ, і на неї не можна не зважати. А ще,– додав