Читати книгу - "Вибрані твори. Том I"

дається вiльної сцени, як дано їй вiльну пресу, поки не дається драматурговi й антрепренеровi волi ставити все, що їм завгодно, вiдповiдаючи за наслiдки перед звичайним законом, як автори й видавцi, — доти я, як ока, глядiтиму нашого Королiвського читця. Колись-то я мрiяв подати петицiю прав вiд усiх антрепренерiв та авторiв на iм’я прем’єр-мiнiстра. Та я швидко зрiкся цього намiру, переконавшися, що цi жертви пригнiчення, дев’ятеро з десятьох, — далекi вiд того, щоб насмiлитись потурбувати свого деспота, почали б навипередки вихваляту цю найспасеннiшу з англiйських iнституцiй i правити єлейнi лестощi в зовсiм не стосовному питаннi про шановнi якостi його особистого характеру. Тож хай живе Королiвський читець п’єс!

Року 1893-го на цiй огиднiй посадi перебував добродiй, тепер покiйний, погляди якого з часом зовсiм застарiли. Вiн був одверто ворожий «Новому» руховi; його свiдчення перед виборчою комiсiєю палати громад 1892 року про театри й мiсця розваги («Синя книга», ч. 240, стор. 328—335) є найлiпше зiбрання всiєї тiєї облуди, що робить цензуру огидною. На превеликий жаль, пановi Ґрейну довелось мати справу саме з ним. Без цензурного дозволу «Професiя панi Ворен» могла уникнути репресiй з боку лорда Камергера, лише бувши поставлена десь у приватному будинку, не в театрi. Глядачiв можна було запросити тiльки як гостей; отже,сама по собi вiдпадала умова, що публiка платитиме грошi на входi, — умова, без якої «Незалежний Театр» не спромiгся б оплатити витрати. Звернутися ж по дозвiл означало напевне одержати вiдмовлення i накликати пеню в розмiрi 50 ф. ст. на кожного, будь-як причетного до вистав цiєї п’єси. Справа була аж надто кепська. П’єса була готова; «Незалежний Театр» — теж; навiть оформлення було вже пiдготовлене; та цензура, навiть нiчого не дiючи й не знаючи про п’єсу, самим своїм iснуванням паралiзувала всi цi сили. І я вiдкинув «Професiю панi Воррен» i, як другий Фiлдiнґ, скiнчив свою кар’єру драматурга, принаймнi в «Незалежному Театрi».

На щастя, хоч сцена скута, преса все ж вiльна. І навiть, хоч би сцену й звiльнено вiд пут, усе ж друкування п’єс залишилося б не менш потрiбною справою, нiж вистави. Навiть якби пан Ґрейн спромiгся дати не двi вистави «Вдiвцевих будинкiв», а п’ятдесят, то й тодi б ця п’єса лишилась невiдомою тим, хто живе десь далеко вiд театрiв або через звичку упередження, стан свого здоров’я чи вiку взагалi не вiдвiдує вистави. Багато людей, що перечитують iз захопленням усiх класичних драматургiв, вiд Есхiла до Ібсена, проте вiдвiдують театр у виключних випадках, коли їм трапляється п’єса, автора якої вони цiнують, знаючи його з лiтератури, або коли грає першорядний актор. Навiть нашi звичайнi вiдвiдувачi не мають звички часто ходити до театру. Якби якогось вечора, в час найбiльшого ожвавлення лондонського сезону, оточити зали для глядачiв полiцiєю i провести iндивiдуального допита щодо їхнiх поглядiв на театр, то, мабуть, усi без винятку сiмейнi тубiльцi з-помiж них визнали б вiдвiдування театру чи будь-якого iншого прилюдного зборища, мистецького чи полiтичного, лише за винятковий спосiб згаяти вечiр. Звичайний бо англiйський спосiб гаяти час — це сидiти по окремих родинах у окремих помешканнях, мовчазливо заглибившись у книжку, газету або карти, не розкошуючи в самотi або в товариствi. Ви можете зазнайомитися з мешканцями тисяч вулиць, заселених англiйськими родинами середнього класу, i ви не натрапити на бодай натяк громадської свiдомости або художньої культури в почуттях. Умовини, в яких перебувають чоловiки, досить поганi, дарма що вони щодня тiкають «у мiсто»; вони бо вносять разом iз собою особливi й антисоцiальнi звички свого «вдома» у ширший свiт своїх дiлових стосункiв. Досить люб’язнi i товариськi з природи, вони через хатню освiту набувають надто поганих звичок; навiть їхня зацiкавленiсть, як дiлових людей, кожного, хто випадково до них звернувся, обернути на свого постiйного клiєнта — i це не допомагає їм позбутися звички на кожного, кого офiцiйно з ними «не зазнайомлено», дивитись як на чужака i непевну людину. Ще гiрша справа з жiнками, що позбавленi виховавчого впливу мiста; вони зовсiм не здатнi до будь-яких культурних стосункiв, — позбавленi грацiї, неосвiченi й обмеженi що аж жах. У прилюдних мiсцях цi доморощенi люди не можуть собi аж нiяк усвiдомити, що права, з яких вони користуються, є загальнi права. У вагонi другого класу чи в церквi — скрiзь вони до кожного нового супутника чи прохача ставляться, наче китайцi до «чужоземного диявола», що змусив їх вiдчинити свої порти.

Але вихованiсть надзвичайно полiпшується в мiру того, як, з одного боку, пiд впливом активного соцiального зрушення в осередку вищих класiв розбивається ця жахлива наставленiсть на хатнє життя i, з другого боку, через змiну умов життя трудящих класiв унеможливлюється ця застiйна iзольованiсть. Бунт розвиненої дочки з середнього класу (до речi, нiхто ще справедливо не оцiнив цiєї огиди сучасної розвиненої англiйської жiнки до самого слова «родина»), її намагання квалiфiкуватись для самостiйного трудового життя цивiлiзує на подив швидко всю родину. Найгiршi симптоми антисоцiальности зм’якшують такi розваги, як вiдвiдування раз на тиждень пiдмiського театру або понедiльних загальноприступних концертiв, або того й того. Та цi вибоїни в англiйських залишках вiд гарему не пробити без канонади книжок i музики. Без книжок i музики неможливо обiйтися, вони бо єдинi дають зносити жаску нудьгу серця. Якщо жертви її не можуть жити реальним життям, нехай же вони читають хоч про уявне, i може, цезбудить у них сумнiв: чи ж варто справдi належати до класу, що не тiльки скоряється хатньому життю, а ще й пишається цим. Нехай же друкуються мої п’єси, якi грались заради цих нещасливих бранцiв домашнього вогнища.

Та драматург мав би рацiю друкувати свої п’єси, навiть коли б англiйськi родини ходили до театру так регулярно, як вони читають газети. Для цiлком довершеного, вiдповiдного авторовому задумовi вiдтворити п’єси на сценi потрiбний винятково щасливий збiг обставин, що навряд чи мав мiсце у свiтовiй iсторiї. Вiзьмемо за приклад найдовершенiшого, першорядного англiйського драматурга Шекспiра. Дарма що вiн писав три столiття тому, вiн проте з такою непокiрливiстю не сходить зi сцени, що помiж старих театралiв не диво зустрiти таких, якi бачили прилюднi вистави бiльш нiж тридцятьох з його тридцяти семи п’єс, причому з дванадцять досить часто, а з пiв дванадцять безлiч разiв. Я особисто, хоч i не скористав значною мiрою всiх можливостей, бачив прилюднi вистави двадцяти трьох з його п’єс. Та якби я не перечитав їх попереду, моє враження вiд них було б не тiльки не повне, але великою мiрою