Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

— Оце лихо! — скрикнула вона. — Де ж таке бачено, щоб будинки плуталися під ногами!

Проте пагорб звідси було видно як на долоні, тож Алісі нічого не залишалося, як рушати знову. Цього разу вона натрапила на великий квітник: по його краях рясніли стокротки, а посередині пишався дуб.

— О Лілеє, — звернулася Аліса до рудої квітки, що граційно колихалася на вітрі. — Як жаль, що ви не вмієте говорити!

— Уміємо, — відказала Тигрова Лілея. — Було б лише з ким!

З превеликого дива Аліса втратила дар мови: здавалося, вона й дихати перестала.

А Лілея й далі знай погойдувалася на вітрі. Нарешті Аліса тихенько, майже пошепки, озвалася знов:

— Невже тут у вас усі квіти говорять?

— Незгірше за тебе, — відповіла Лілея. — Тільки значно голосніше.

— У нас не заведено озиватися першими, — докинула Троянда. — І коли ти заговорила, я була вражена твоєю здогадливістю. «У цьому личку щось є, — сказала я собі, — хоча розумним його не назвеш». Зате колір у тебе годящий…

— Дай спокій її кольорові! — зауважила Тигрова Лілея. — От якби її пелюстки трошки більше підкрутити, була б квітка нівроку.

Аліса не любила критики, тож удалася до розпитування.

— А вам не буває лячно, що вас посаджено просто неба, а доглядати нікому?

— Он дуб посередині, — відказала Троянда. — Чи ж цього не досить?

— А чим дуб зарадить у разі небезпеки? — допитувалася Аліса.

— У нього міцне гілля, — сказала Троянда.

— І що не гілляка, то й дубець! — пропищала Стокротка. — Дуб того й зветься дубом, що мастак віддубасити!

— А ти хіба не знала?! — підхопила інша Стокротка, а за нею й усі решта, тож учинився чималий писк і лемент.

— Замовкніть! — крикнула Тигрова Лілея, розхвильована й розгойдана до краю. — Знають, що мені їх не дістати, — задихано мовила вона, тягнучись тріпотливою голівкою до Аліси, — от і розходилися!

— Не хвилюйтеся, — заспокійливо мовила Аліса і, нахилившись, шепнула стокроткам, які знову починали зчиняти галас:

— А прикусіть-но язички, бо зараз усіх позриваю!

Вмить запанувала тиша, а кілька рожевих стокроток зблідли, як полотно.

— Молодець! — похвалила Лілея. — Стокротки — найприкріші з усіх. Досить одній подати голос, як решта всі зчиняють такий ґвалт, що й зів'янути можна.

— Звідки ви вмієте так гарно говорити? — спитала Аліса, сподіваючись розважити Лілею компліментом. — У скількох садках я бувала — ніде не чула, щоб квіти розмовляли.

— Ось помацай землю, і будеш знати звідки, — сказала Руда Лілея.

Аліса так і зробила.

— Тверда, мов камінь, — відзначила вона. — Але я не розумію, до чого тут це.

— У більшості квітників, — розтлумачила Лілея, — земля пухка, мов перина, і квіти там завше сплять!

Таке пояснення Алісу цілком задовольнило.

— Мені б таке і в голову не прийшло! — зізналася вона.

— А як на мене, то ти взагалі безголова, — дошкульно зауважила Троянда.

— Та й з вигляду дурна. Дурнішої не бачила, — докинула раптом Фіалка.

Аліса з несподіванки ледь не підскочила: досі Фіалка і пари з уст не пускала!

— Краще помовч! — гримнула на неї Лілея. — Наче ти взагалі щось бачила! Сховаєш голову під листям та й похропуєш, а що діється у світі знаєш не більше, ніж зеленоголовий пуп'янок!

— А з людей у саду, окрім мене, ще хтось є? — поцікавилася Аліса, пускаючи повз вуха останні слова Троянди.

— Є тут ще одна квітка: вона вміє пересуватись, як і ти, — сказала Троянда. — Не розумію, як це в тебе виходить… («А хіба ти щось колись розуміла?» — хмикнула Лілея.) — Тільки вона кущуватіша.

— Вона така, як я? — пожвавішала Аліса, осяяна раптовим здогадом: «Десь тут, у саду, є ще одна дівчинка!»

— З вигляду вона така ж неоковирна, — відповіла Троянда. — Тільки темніша і пелюстки в неї, мабуть, чи не коротші.

— Її пелюстки доладні, як у Жоржини, — вставила слово Лілея, — а не розкошлані, як у тебе.

— Але це не твоя провина, — додала Троянда співчутливо. — Просто, коли починаєш в'янути, пелюстки трохи розхристуються. Тут нічим не зарадиш.

Така думка Алісі аж ніяк не сподобалась, і, щоб змінити тему, вона запитала:

— А до вас вона приходить?

— Думаю, незабаром ти її побачиш, — сказала Троянда. — Вона з родини колючих.

— А де в неї колючки? — запитала Аліса не без цікавості.

— На голові, звичайно, — відказала Троянда. — Я, до речі, була здивована, чому в тебе таких немає. Гадала, у вас усі з колючками.

— А ось і вона! — гукнула Мальва. — Я чую її ступу: тупу, тупу!

Аліса хутко озирнулась і побачила… Чорну Королеву!

«Як же вона виросла!» — мимоволі відзначила Аліса.

Королева й справді підросла: тоді, в попелі, вона була якихось три дюйми, а тепер — на півголови вища за саму Алісу!

— Це від свіжого повітря, — озвалася Троянда. — Повітря в нас розкішне!

— Я, мабуть, піду їй назустріч, — сказала Аліса.

Хоча з квітами було й цікаво, але погомоніти зі справжньою Королевою — річ, звичайно, далеко поважніша.

— Нічого в тебе не вийде, — сказала Троянда. — Раджу йти у протилежний бік.

Ця порада, поза всяким сумнівом, була така безглузда, що Аліса мовчки попрямувала до Королеви. І, на превеликий свій подив, тут-таки й згубила її з очей, — зате знову опинилася на порозі будинку.

Аліса розсердилася й відступила назад. Пошукавши Королеву очима (і таки нагледівши її вдалині), вона вирішила, що тепер спробує піти у протилежному напрямку.[23]

Усе вдалося на славу! Не минуло й хвилини, як вона опинилася віч-на-віч з Королевою, і якраз під тим пагорбом, до якого так довго намагалася дістатись.

— Ти звідки? — спитала Королева. — І куди прямуєш? Дивися прямо, говори чемно і не смикай пальцями!

Аліса виконала всі її настанови і якнайчемніше пояснила, що йшла собі своєю дорогою і ось — заблукала.

— Не знаю, що ти називаєш своєю дорогою, — зауважила Королева. — Тут усі дороги — мої. Але скажи, що тебе взагалі сюди привело? — додала вона вже лагідніше. — Поки збираєш думки — роби реверанс, це затягує час.

Алісі було трохи дивно це чути, проте не вірити такій високій особі вона не могла.

«Повернуся додому, і спробую робити реверанси, коли припізнятимусь на обід», — подумала вона.

— Вже час відповідати, — сказала Королева і глянула на годинник. — Коли щось кажеш, розтуляй рота трішечки ширше і не забувай додавати «Ваша Величносте».

— Я просто хотіла глянути на сад, Ваша Величносте…

— Молодець! — сказала Королева і поплескала її по голові, що Алісі аж ніяк не сподобалось. — А щодо саду, як ти його величаєш… то бачила я сади, супроти яких оцей був би