Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

Здавалося б, насолоджуючись ситуацією, він розглядав нас обох. Пуаро трохи схилив голову набік і дуже уважно його слухав. Я ж почувався трохи незатишно.

— У мене був мотив… О-о! так, визнаю, що був. І зараз я зроблю вам подарунок — дам дуже цінну і значиму інформацію. Учора зранку я заходив до свого дядька. Чому? Щоб попросити грошей. Так, облизуйтеся. Щоб попросити грошей. І пішов ні з чим. І того ж вечора — того ж вечора — настає вона: смерть лорда Еджвера. Гарна назва, до речі. Смерть лорда Еджвера. Чудово пасуватиме в книжковому відділі.

Рональд замовк. Детектив нічого не відповів.

— Мсьє Пуаро, мені справді лестить ваша увага. Капітан Гастінґс має такий вигляд, наче побачив привида, чи будь-якої хвилини побачить його. Мій дорогий друже, не напружуйтеся так. Дочекайтеся розв’язки. Тож на чому ми зупинилися? О! Так, справа проти Ні-на-що-не-здатного небожа. Вина вішається на ненависну тітку — дядькову дружину. Небіж, який свого часу отримав визнання за виконання жіночих ролей, робить своє найвище театральне зусилля. Жіночим голосом він називає себе леді Еджвер і дрібними кроками непомітно проходить повз дворецького. Жодних підозр. «Джейн», — кричить мій любий дядько. «Джордже», — пищу я. Кидаюся йому на шию й акуратно встромляю в нього кишеньковий ніж. Подальші деталі є суто медичними і їх можна упустити. Фальшива леді йде. І наприкінці важкого робочого дня лягає спати.

Він розсміявся, встав і налив собі ще віскі з содовою. Тоді повільно повернувся у своє крісло.

— Гарно складається, чи не так? Але розумієте, в чому суть питання? Розчарування! Це так дратує, коли відчуваєш, що тебе вели манівцями. І ось, мсьє Пуаро, ми підійшли до алібі!

Молодик допив свою склянку.

— Я завжди вважав алібі дуже приємними, — зауважив він. — Щоразу, коли я читаю детективи, то сиджу і чекаю на алібі. У моєму випадку це дуже гарне алібі. Сильне, потрійне, єврейське. Простіше кажучи, містер, місіс і міс Дортгаймер. Надзвичайно багаті і надзвичайно музикальні. У них є своя ложа в театрі Ковент-Ґарден. У цю ложу вони запрошують молодих перспективних чоловіків. Я, мсьє Пуаро, молодий перспективний чоловік — скажімо так, схожий на такого, на якого вони розраховують. Чи подобається мені опера? Чесно кажучи, ні. Але спершу я насолоджувався відмінним обідом на Ґросвенор-сквер, а після того смакую прекрасну вечерю ще десь, навіть якщо мені доведеться танцювати з Рейчел Дортгаймер і два дні по тому в мене ще тягне рука. Ось так, мсьє Пуаро. Коли мій дядько стікав кров’ю, я шепотів веселі нісенітниці в оздоблені діамантами вуха світловолосої (перепрошую, темноволосої) Рейчел у ложі в Ковент-Ґардені. Її ніс тремтів від емоцій. Тож, мсьє Пуаро, ви розумієте, чому я можу собі дозволити бути настільки відвертим.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Сподіваюся, я вам не набрид. У вас іще є запитання?

— Можу вас запевнити, мені не було нудно, — заявив Пуаро. — А оскільки ви такі ласкаві, то є одне маленьке запитання, яке я хотів би поставити.

— Чудово.

— Як довго, лорде Еджвер, ви знайомі з міс Карлоттою Адамс?

Хоч на яке запитання молодий Марш чекав, але точно не на це. Він різко випростався з цілковито іншим виразом обличчя.

— Чому, заради Бога, ви хочете це знати? Як це стосується того, про що ми говорили?

— Просто цікаво, от і все. А щодо всього іншого, ви все так ретельно пояснили, що мені немає необхідності розпитувати.

Рональд кинув на нього швидкий погляд. Скидалося на те, що люб’язність бельгійця була йому байдужа. Він, як я вважав, радше хотів, щоб той був більш підозріливий.

— З Карлоттою Адамс? Дайте подумаю. Близько року. Трохи більше. Я познайомився з нею торік, коли вона виступала вперше.

— Ви добре її знали?

— Доволі добре. Вона не з тих дівчат, яких можна знати надзвичайно добре. Потайна і таке інше.

— Але вона вам подобалася?

Молодик витріщився на нього.

— Хотів би я знати, чому ви так зацікавилися цією леді. Тому що я проводив із нею вечір? Так, вона мені дуже подобається. Вона співчутлива — слухає хлопця і зрештою змушує його відчувати себе людиною.

Пуаро кивнув.

— Розумію. Отже, ви засмутитеся.

— Засмучуся? Через що?

— Через те, що вона мертва!

— Що? — Рональд підскочив від здивування. — Карлотта померла?

Він здавався цілком приголомшлений цією новиною.

— Мсьє Пуаро, ви морочите мені голову. Востаннє, коли я її бачив, вона почувалася чудово.

— Коли це було? — швидко запитав мій друг.

— Здається, позавчора. Не можу згадати.

— Tout de même[31], вона мертва.

— Напевно, це сталося дуже несподівано. Що це було? Нещасний випадок?

Пуаро подивився на стелю.

— Ні. Вона випила завелику дозу вероналу.

— О! Зрозуміло. Бідна дівчина. Це жахливо сумно.

— N’est ce pas?[32]

— Мені шкода. У неї все йшло так добре. Вона збиралася забрати свою молодшу сестру, в неї було стільки планів. Та щоб йому… Не можу висловити, як мені жаль.

— Так, — прорік детектив. — Сумно помирати, коли ти молодий, коли не хочеш помирати, коли все життя перед тобою і маєш для життя усе.

Рональд здивовано подивився на нього.

— Мсьє Пуаро, не думаю, що цілком вас розумію.

— Ні?

Пуаро підвівся і простягнув руку.

— Я висловлюю свої думки… напевно трохи різко. Бо, лорде Еджвер, мені не подобається бачити, що молодих позбавляють права жити. Я дуже різко на це реагую. Бажаю вам гарного дня.

— О… е-е-е… бувайте.

Він був дуже здивований.

Коли я відчиняв двері, ледь не зіткнувся з міс Керрол.

— А! Мсьє Пуаро, мені сказали, що ви ще не пішли. Я хотіла б поговорити з вами, якщо можна. Ви не заперечуєте піти у мою кімнату?

— Це щодо тієї дитини, Джеральдін, — сказала секретарка, коли ми увійшли в її святилище і вона зачинила двері.

— Так, мадемуазель?

— Вона наговорила сьогодні багато дурниць. Не заперечуйте. Це маячня! Я це так називаю, і