Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— Оґі, друкувати нічого не можна,— нагадав Гардакр, коли Страйк сів на комп’ютерний стілець з коліщатками,— але можеш сфотографувати екран. Кави?

— Чаю, якщо є. Дяка.

Гардакр вийшов, ретельно зачинивши двері, а Страйк дістав мобільний і поклацав екран. Удовольнившись якістю фото, прокрутив коліщатко мишки, щоб прочитати досьє на Брокбенка повністю. Записав дату народження й інші особисті дані.

Брокбенк народився на Різдво, того самого року, що й Страйк. Вступаючи до армії, вказав домашню адресу в Барроу-ін-Фернесі. Взявши участь в операції Гренбі (широкий загал знав її під назвою Перша війна у Перській затоці), Брокбенк одружився зі вдовою військового з двома доньками, однією з яких була Британі. Під час служби в Боснії народився син.

Страйк проглядав досьє і робив нотатки, поки не дійшов до запису про травму, яка змінила життя Брокбенка і поклала край військовій кар’єрі. Повернувся Гардакр із двома горнятками, Страйк подякував, не відриваючись від екрана. Не було жодної згадки про злочин, у якому звинувачували Брокбенка і який розслідували Страйк і Гардакр; у якому, як обоє досі вважали, Брокбенк був винний. Про те, що йому вдалося уникнути правосуддя, Страйк жалкував як про мало що інше за свою кар’єру в армії. Найяскравішим спогадом про Брокбенка був вираз його обличчя, дикий, звірячий, коли чоловік кинувся на Страйка з розбитою пляшкою. Він був на зріст як сам Страйк, коли не вищий. Звук, з яким Брокбенк врізався у стіну, коли Страйк його вдарив, нагадував (за словами Гардакра) гуркіт машини, яка таранить хистку стіну тимчасової армійської споруди.

— Бачу, він отримує чималу військову пенсію,— пробурмотів Страйк, записуючи різні адреси, за якими пенсія надходила, підколи Брокбенк пішов у відставку. Спершу той поїхав додому, в Барроу-ін-Фернес. Тоді до Манчестера — не минуло й року.— Ха,— стиха мовив Страйк.— Отже, то таки був ти, покидьку.

З Манчестера Брокбенк вирушив до Маркет-Гарборо, відтак повернувся в Барроу-ін-Фернес.

— Гарді, а це що?

— Висновок психіатра,— відповів Гардакр, який сидів на низькому кріслі під стіною і сам переглядав якісь папери.— Тобі не можна його переглядати. Дуже халатно з мого боку отак його там лишити.

— Дуже,— погодився Страйк і відкрив файл.

Однак з висновку психіатра нічого нового для себе він не дізнався. Тільки коли Брокбенк потрапив до шпиталю, стало зрозуміло, що він алкоголік. Лікарі довго не могли вирішити, котрими зі своїх симптомів він завдячує алкоголю, котрими — ПТСР, а котрими — отриманим травмам мозку. Деякі з прочитаних термінів Страйку довелося гуглити: афазія — труднощі з добором потрібного слова; дизартрія — порушення мовлення; алекситимія — утруднене розуміння і визначення своїх і чужих емоцій.

Для Брокбенка свого часу забудькуватість стала дуже до речі. Чи важко йому було зімітувати котрісь із цих класичних симптомів?

— Що вони забули долучити до діагнозу,— сказав Страйк, який знав кількох чоловіків з травмами мозку і ставився до них приязно,— це що він від початку був кінчений.

— Чиста правда,— озвався Гардакр, відпиваючи кави і не підводячи очей від роботи. Страйк закрив файли Брокбенка і відкрив Лейнгові. Його фото цілком відповідало спогадам Страйка про шотландця, якому на час їхнього знайомства було всього двадцять років: широкоплечий, блідий, з низькою лінією волосся і маленькими темними очима, мов у тхора.

Страйк добре пам’ятав недовгу армійську кар’єру Лейнга, яку сам і завершив. Записавши адресу матері Лейнга в Мелроузі, він переглянув решту досьє і відкрив долучений до нього файл психіатричного висновку.

«Сильні прояви антисоціального розладу й пограничного розладу особистості... висока вірогідність, що є тривалою загрозою для свого оточення...»

Гучний стукіт у двері змусив Страйка закрити файли і схопитися на ноги. Гардакр не встиг дійти до дверей, як до кімнати увійшла сувора на вигляд жінка в костюмі зі спідницею.

— Маєш щось на Тимсона для мене? — гавкнула вона до Гар-дакра, а на Страйка кинула сердитий і підозрілий погляд, з якого той виснував, що вона вже в курсі його присутності.

— Гарді, то я піду,— одразу сказав він.— Радий був побачитися.

Гардакр коротко представив його пані ворент-офіцеру, в двох словах розповів, як вони працювали разом, а тоді вивів Страйка.

— Буду на роботі допізна,— сказав він, у дверях потискаючи Страйкові руку.— Подзвони, як знатимеш, коли зможеш повернути машину. Щасливої дороги.

Обережно спускаючись кам’яними сходами, Страйк мимохіть думав про те, що і сам міг би працювати тут з Гардакром, дотримуватися звичної рутини й вимог відділу спеціальних розслідувань. Армія не проти мати його на службі навіть без половини ноги. Страйк ніколи не шкодував, що вирішив піти у відставку, але це несподіване коротке занурення у старе життя не могло не збудити ностальгії.

Вийшовши під слабке сонце, що прорвалося крізь проріху в щільних хмарах, Страйк гостро відчув те, як сильно змінився його статус. Тепер він вільний від вимог нерозважливого начальства й обмеженого простору офісу-кам’яниці, але також не має статусу, якого надавала Британська армія. Він абсолютно самотній і озброєний лише кількома адресами на цьому полюванні — можливо, марному, оманливому — на чоловіка, який надіслав Робін жіночу ногу.