Читати книгу - "Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Муркнула Аліша та вискочила на дорогу. Діти племені Вітрів вийшли на сонце та побігли за кішкою. Швидко наблизились до хлібозаводу та звернули увагу, що той обнесений височенним парканом, міцними воротами та мав дуже гарний вигляд. Можливо жити на тому заводі зараз було б теж не погано. Багато запашного хлібу. «Та де б той хліб там так довго лежав?» - подумала про себе Мілана та всміхнулась.
Дійшли краю пагорба та зазирнули вправо. Зграї не було видно. Асфальтна ж дорога переходила в земляну, утрамбовану від постійної їзди автомобілів в звичайний час. Справа відкривалось поле, на якому вже дуже високо здійнялись якісь рослини, а зліва тягнувся лісок. Десь за пару сотень метрів було видно дорогу, що звертала в сам ліс. Це напевно і був поворот на парк Феофанія. За самими ж деревами нічого не було видно. Та Мілана пам’ятала, що парк в ярочку, тобто був десь спуск вниз. Якщо парк в яру, там же і Інститут Вірусології.
- Йдемо далі, не зупиняємось, - повідомила Мілана, - будемо йти ближче до лісу, та якщо хтось вийде на дорогу, зможемо швидко заховатись. Якщо я не помиляюсь, прямо за поворотом парк не починається, ще треба трохи пройти лісом. Тому небезпеки не має бути.
- А дорога до школи через парк йде, - запила безбарвним голосом Ксенія, - чи якось по іншому? Якщо ці дикуни десь і живуть, то більше всього, що в школі. Думаю, Аня має рацію.
Мілана лише знизала плечима. Вона звідки знає? Йдемо далі та будемо бачити. «Ніхто не залишить твого Іллю» - лише подумала командирка, але вголос не сказала нічого. В неї вже перед очима були вхідні двері до лабораторії, туди де вона має знайти ключ до вірусу. Мілана знову згадала маму та тата, їй стало сумно. Але підтягнула рюкзак, зітхнула та рушила вперед. Гра, ти не втримаєш дітей племені Вітру. Вірус вже може збиратись туди, звідки виліз.
Завернувши в ліс, загін племені Вітрів почав спускатись дорогою вниз. Вона дійсно вела в ярочок, в якому мав бути парк. Та дорога крутилася то вправо, то вліво, як змійка, що прогризала собі шлях через дерева. Повіяло прохолодою, що дуже порадувало дітей. Пекуче сонце більше не давило на голову, навіть прохолодний вітерець остудив дитячі тіла.
Так йшли не довго, оскільки за наступним поворотом помітили паркан, який йшов через ліс. Напевно це паркан парку Феофанія. На самій же дорозі були закриті металеві ворота, та невеличкий одноповерховий будиночок. Напевно в свій час в тому будинку був охоронець, який слідкував за потоком туристів, або каса, де продавали квитки. Зараз же біля будиночку стояли два хлопця та одна дівчина. Вдягнені були тепло, оскільки простій весь день в лісі, точно замерзнеш. Дівчина, з коротким волоссям, в кофті, років десяти, щось малювала палицею на землі. Один хлопець дванадцяти років, тримав в руках металевий меч, не дуже схожий на справжній. Можливо, знайшов театральний реквізит, хоча якщо він використовував його як зброю, реквізит був міцний. Другий хлопець був не старше восьми-дев’яти років, тримав гілку, та роздивлявся те, що малювала дівчина.
Загін племені Вітрів подивились один на одного та рушили прямо до воріт. Охоронці підняли голови та ніяк не зреагували на чужинців. Це свідчило про те, що вони не сприймали загін як ворога. Це трохи здивувало Мілану. Плем’я Вітрів підійшли до трійки. Дванадцятирічний хлопець встав, потягнувся та виставив свій меч, показуючи, що він доволі небезпечний. Дівчина та другий хлопець покинули свою справу, та приєднались до першого.
- Вітаємо, прибульці, - голосно сказав хлопець з мечем, - з яким візитом прибули?
- Ми прийшли за своєю людиною, - мовила Мілана, обережно підбираючи слова, - якого привезли сюди не за його волі.
- Це того блідого хлопця в клітці?, - спитала дівчина, здивовано оглянувши чужинців, - Буде у вас голова боліти, щоб його визволити. Везли його прямісінько до губернатора.
- До кого? – здивувалась командирка племені Вітрів, - Нас не дуже цікавить, що то за губернатор, ми маємо повернути свого воїна.
- Добре-добре, - дівчина просто розвела руки в сторону, показуючи, що вона нічого не має проти, - це ваші справи, розбирайтесь самі.
- То ми можемо пройти? – запитала Ксенія, яка вийшла вперед, з нетерпінням перебираючи руками за спиною, - Ви не маєте відношення до тих дикунів?
- Ми просто охоронці, - знову хлопець з мечем дав про себе знати, - але обережніше з такими словами як «дикун», коли справа стосується воїнів губернатора. Це так, порада. Ми звичайно пропустимо Вас, але нам потрібно відмітити Вас
Діти загону племені Вітрів переглянулись здивовано та все ж підійшли до будиночку, де другий хлопець підняв зошит та ручку. Він відкрив останню сторінку та записав «Відвідувачі».
- Будь ласка, назвіть себе та ваше поселення, - пискнув хлопчик, піднявши очі на дітей
- Мілана, Роня, Аня, Ксенія, - командирка назвала всіх дітей, - ми з племені Вітрів, що на Борщагівці.
Хлопець здивовано подивився на хлопця з мечем, але той втратив інтерес та просто махнув рукою. Пиши як хочеш. Як тільки малий хлопець закінчив запис, дівчина поклала свою палицю та зайшла за хвіртку. Почувся глухий стук засову, заскрипіли ворота та розійшлись в сторону. Дівчина вийшла на дорогу, поправила волосся за вуха, та запросила чужинців пройти далі.
Мілана та інші розвідники подякували та зайшли на територію парку Феофанія. Аліша побігла за ними. Та пройшовши декілька метрів, діти почули, як ворота закрились, закрився засов. Вони лишились самі. Охоронці з тієї сторони продовжили свою роботу, нудно шукаючи собі справи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко», після закриття браузера.