Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

Мама та тато Іванки перевели погляд на гномів, які підійшли разом з Єдинорогом, щоб привітатися і Круком. Тепер вони виглядали не менш враженими та разом з тим все ж наважилися посміхнутися.  

— Взагалі наш ліс — чудове місце для прогулянок і відпочинку. Приходьте сюди будь-коли й весною, і літом і восени. Природа тут завжди дуже гарна, — пояснив Крук. — Але зараз, не ображайтеся, ви прийшли в той час, коли Іванка права — тут занадто небезпечно. Людям без особливих вмінь не варто приходити сюди зараз, — невесело додав він і помітив погляд матері Іванки, в якому чітко читалося те, що заради своєї доньки вона піде куди завгодно — не те, що в цей ліс, Крук зніяковів і тихенько пробуркотів собі під дзьоб, щось на кшталт вибачення. — Але головне, що у всьому світі настало Різдво. — він спробував врятувати паузу з мовчання, яка затягнулася після його слів. 

Володарка лісу та Вітер у вигляді справжнього буревію, який нищив все на своєму шляху, стрімко поверталися назад. Іванка порадила батькам бути обережними й відійти в бік, щоб їх не зачепило потужною хвилею піднятого вгору снігу, який одним махом сховав під собою усіх Велетнів і Дракона. У відповідь, Володарка навіть не перетворюючись на буревій, махнула в бік рукою і лавину снігу розкидало в різні боки. 

— Ти! — Володарка глянула на мене. — Як звірятко розміром з долоню прихитрилося з-під носа забрати й мою скриню і ключ до неї? Як тепер дістатися вище неба? Місяць не пустить мене! Чому, дрібното, яке не має жодного чарівного вміння, зіпсувало абсолютно все! Скільки років, я витратила на ваш ліс, поки зібрала всіх і от тепер мені чекати наступного Різдва? — гаркнула вона, затупотіла ногами й з її пащі полетіло червоне полум'я.  

Вітер відкинув мене в бік та через те, що боявся не врахувати безмежні можливості власної могутності й зробити мені боляче, поранити або як-то кажуть: «невдало приземлити», він надмірно делікатно підштовхнув мене. Вогонь встиг зачепити та обпалити мої пухнасті лапки. Я спробував підвестися та від болю тихенько зойкнув, і впав горілиць. 

Іванка першою кинулася до мене на допомогу. Вона почала засипати залишки вогню снігом, а потім дмухала мені на лапки. Чесно, її спроби не дуже допомогли, але я не хотів засмучувати дівчинку, тому спробував всміхнутися. Посмішка її підбадьорила, а мені коштувала ледь не останніх сил і я ненадовго закрив очі, щоб перевести подих. 

— Що ти накоїла, жорстока відьмо! — Іванка підвелася і повільно рушила уперед на темну чаклунку. 

Це був настільки рішучий вчинок з її боку. В мене від страху за неї перехопило подих. Чому це дівча ніколи мене не слухає? Але часу на роздуми не залишалося. Я наче той футбольний м’ячик перекотився, спробував не торкатися пораненими лапками зайвий раз землі й підвівся й попросив Вітер: 

— Хоч ви, Вітре, її можете спинити? Бо мені, як завжди тільки влетить! — буркнув я, чи то від болю, чи то від безнадійності достукатися до Іванки, що з Володаркою варто бути обережним, інакше перетворить її зараз на щось — хтозна, які ще є сили в цієї… я хотів додати, що цього разу, може і вперше, але правий я, але вчасно схаменувся. Зрозумів, що Іванка таким дивним чином, адже нагадаю вона, як і я не володіла жодним з чарівних вмінь, намагається мене захистити. Тож з мого боку егоїстично сварити її.   

— Нема питань, — і Вітер витягнув руку вперед та просто переставив дівчинку за спину пані Змії, яка увесь цей час продовжувала нависати над нами всіма.

— … з цими дівчатами, — стишив я голос і далі заговорив голосніше. — Агов! Дурна, чаклунко! От скажи, що тобі треба від цього лісу? Ти вкрала купу особливих умінь істот, на які насправді не маєш жоднісінького права. Полонила цілий ліс. Замість їсти смачну Різдвяну кутю, сидіти біля каміна і слухати чергову Різдвяну казку від Іванки, я бігаю цим лісом цілий день. За цей час кого я тільки не бачив. — я перевів подих, — добре, уявімо, ти отримаєш ріг безсмер…, — не встиг я договорити останнє слово до кінця, як всі довкола стрепенулися від страху. Особливо варто було поглянути на Єдинорога та гномів, які аж витягнулися вгору. — Спокійно, — відмахнувся я. — Отримаєш і що далі? Спини, якщо я неправий. Наскільки мені відомо, ріг безсмертя потрібен тобі заради планети, з якої ти прилетіла до нас. На тій планеті живуть такі самі жалюгідні темні чаклуни та чаклунки, як ти сама. Але ви самі довели свою планету до руїн, а страждати мають інші? Тобто ми й наша планета? І що далі? — я замовк в очікуванні відповіді та Володарка лісу мовчала, тож я продовжив. — Я це і без трьох віщунок скажу: геть нічого! Бо ви — настільки темні та злі, що ви ту планету все одно знищите рано чи пізно. Вам жодне безсмертя не допоможе! 

У відповідь я почув сміх темної чаклунки й зрозумів, що весь мій набір слів, який мав змусити її задуматись, що розв'язання проблеми руйнації їхньої планети не в тому, щоб вкрасти чужі особливі вміння та ріг безсмертя, який належить Єдинорогу, а перш за все в їхньому поганому ставленні до власної планети — до того, що вона їм дарувала щодня. — Так от, Володарко, повторюю, ви отримали безсмертя й скажіть, ви впевнені, що, коли доставите ріг на свою планету, якщо я не помиляюся, а як — ні, виправте мене, будь ласка, — я зиркнув в бік Іванки й заради неї додав ввічливе слово. Краєм ока помітив, що їй це сподобалося, — то мешканці вашої чаклунської планети всі такі ж темні, як, ви, Володарко. — я видихнув, — Тож уточнюю, чи ви впевнені, що безсмертя дістанеться хоча б вашій планеті й ви не почнете чубитися між собою за можливість жити вічно? Бо знаєте, є багато прикладів, коли чудовиська на кшталт вас знищують самі себе — цілі народи заради якоїсь пустої забаганки. Бо безсмертя в вашому випадку — це забаганка. Воно може принести набагато більше користі, хоча перш за все, як безсмертя належить Єдинорогу, певно для цього є вагома причина. Чомусь саме йому дарована така сила.

— Що ти, дрібна нікчемо, — зашипіла Володарка у відповідь, ледь стримуючи вогонь, який визирнув з її пащі та щез, — знаєш про мою планету, яка гине багато років. На якій не лишилося майже нічого, а в вас є все.