Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

на місяць. Я і не думав, наскільки це дивно, що хтось дзвонить посеред ночі, коли тут немає нікого з адміністрації, але ж ви також не замислюєтесь про свою здатність літати чи про те, що небо чомусь зелене, коли спите. Хай там як, а я відчув, як стає дибки моє волосся і як противиться моє тіло, що ближче я підходив до чорного предмета, що несамовито дзеленчав.

Я нерішуче зупинився перед телефоном.

Рука моя відмовлялася підніматися, а мої ноги не хотіли повертатися назад до кімнати і мого теплого ліжечка.

З кожним дзвінком звук дедалі голоснішав. Чому це ніхто більше не вийшов у коридор? Я витріщався на твердий пластик, що вібрував.

А тоді я відповів. Затамував подих, обережно піднісши слухавку до вилиці, не так близько, аби вона торкалася мого вуха.

— Алло? — сказав я, почувши тремтіння у власному голосі.

Я почув, як хтось вдихає. Залунав легкий, м’який голос, і спочатку важко було визначити, чоловіку чи жінці він належить.

— Я просто кажу правду.

— Алло? — повторив я.

— Я хочу цього. — То був чоловік. — А ти хочеш мені дозволити. Бо ти мій. Я просто говорю тобі правду.

— Я...

— Це її вони не витримують. Правди. Не дозволяють її впустити.

— Я мушу йти, — сказав я і хотів уже повісити слухавку, аж почув, як голос називає її ім’я.

— Що? — сказав я, хоч звучало воно досить чітко.

— Карен, — повторив голос.

— Що з Карен?

— Вона думає, що знайде мене. Але це я її знайду.

— Що ви маєте на увазі? Хто ви?

— Ти знаєш. Вона згорить. Дівчина, яку ти любиш, згорить. Ти нічого не можеш із цим зробити. Бо ти малий і слабкий боягуз. Ти сміття. Чуєш? Ти сміття. І ти мене впустиш.

Я мерщій повісив слухавку. Усе моє тіло тремтіло, ніби в гарячці. На стіні над телефоном було викарбуване слово; я впізнав почерк і заплющив очі, перш ніж устиг щось прочитати. Я мусив повернутися назад до кімнати. Міцно заплющивши очі та тримаючись за стіну кінчиками пальців, я пішов вздовж коридору. Серце моє калатало, а у вухах дзвеніли ті слова. Сміття. Згорить. Сміття. Згорить. Не дивись, не читай. Стало холодно, а повітря здавалося липким і вологим, коли пальці мої нарешті прослизнули в отвір, за яким вони розпізнали двері, а тоді намацали дверну ручку. Я натиснув на неї та смикнув двері на себе.

Двері були замкнені.

Я розплющив очі. То були не двері до спальні. Я роззирнувся. Я опинився у підвалі, а двері вели до кімнати, де тримали Іму. В замку був ключ. Сміття. Згорить. Сміття. Я затиснув ключ між великим та вказівним пальцями, повернув його й відчинив двері. Я втупився у темряву. Я не міг нічого розгледіти, але відчував, як там щось дихає. А тоді я відпустив двері й побіг. І біг ще. Але мої ноги, здавалося, загрузли у чомусь. У смітті. Я провалювався у сміття.

 

Я прокинувся, смикнувшись. Щось у кімнаті було інакше. Світло. Світло з вікна. Я сів на своєму ліжку, роззирнувся і зрозумів, що вперше, відколи я прибув до «Рорріму», сяяло сонце. Віктор та Ванесса сиділи, звісивши свої ноги наді мною.

— Ви чули, як уночі дзвонив телефон? — запитав я, тручи сонні очі.

Вони подивилися на мене й похитали головами.

— Добре, просто хотів упевнитися, що то був сон, — сказав я, а тоді підвівся й почав вдягатися.

— Не забудь почекати двадцять хвилин після кінця ланчу, перш ніж приходити на кухню, — мовила Ванесса. — До того часу кухар уже дріматиме.

Я кивнув. Ми з близнюками проговорили цей відносно простий план уже принаймні разів двадцять, а тепер вони почали повторювати деталі і розказувати мені, що я мушу робити, ніби то вони все придумали.

Під час сніданку я запитав кількох інших мешканців нашого коридору, чи чули вони телефонний дзвін минулої ночі, й коли вони всі відповіли заперечно, я перестав про те все думати.

Протягом уроків перед обідом я слухав лише одним вухом, знову прокручуючи в голові лист Карен, літера за літерою. Я думав про те, як дістануся до Баллантайна, щойно отримаю дозвіл. Я ніколи не бачив тут автобусів, але ж якісь точно мають бути на головній дорозі? Може, я міг би попросити Лукаса, щоб він підкинув мене туди. Аж тут мене осяяло: якщо дізнаються, що я був замішаний у втечі близнюків, ніякого дозволу я точно не отримаю. Я подивився на годинник, до обіду лишалася ще година. Якусь мить я розмірковував над тим, аби розповісти план втечі директору та сказати, що ніколи й не планував їм допомагати, просто вдавав заради власної безпеки. Але я швидко відкинув ту ідею. Мене можна було обізвати як завгодно, але донощиком я не був. Ну гаразд, може, впливало радше те, що я бачив, що роблять із донощиками. Мені лишалося тільки сподіватися, що все піде за планом.

 

Куплено для особистої бібліотеки. Власник: 0J7QkSDCq9Ca0L3QuNCz0L7RgdGF0L7QstC+0LogQm9vayDRhdC+0LzigJnRj9C60LDCuw==

 

 

 

17

 

 

 

Під час обіду я перезирався із Віктором та Ванессою щоразу, як вони, накульгуючи, проходили через розсувні кухонні двері. Замість фартухів кухонні працівники у «Роррімі» носили довгі, білі халати та високі гостроверхі кухарські капелюхи, що нагадували мені ку-клукс-клан. Там працювало двоє кухарів та близнюки, які приносили до стійки металеві підноси з рибою, картоплею та вареними овочами й прибирали брудні підноси, що накопичувались. Щоразу, як зустрічалися наші очі, вони кивали, все було під контролем. Я подивився на годинник над розсувними дверима; сміттєвоз мусив приїхати за годину.

Коли я доїв і вже ставив свою тарілку та прибори на решітку на стільниці, до мене підійшов Лукас.

— З тобою хоче поговорити директор.